Читать онлайн книгу "Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років"

Тополина заметiль: зiбрання новел та оповiдань 1954–1975 рокiв
Роман Іванович Іваничук


Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #1
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат премii iм. А. Головка, Нацiональноi премii Украiни iм. Т. Шевченка та iн. У його творчому доробку близько п’ятнадцяти iсторичних творiв, якими письменник намагався заповнити бiлi плями в нашiй iсторii.

«Тополина заметiль» – найповнiше видання малоi прози (оповiдання, новели, етюди, образки, ескiзи, легенди) Романа Іваничука за 1954 – 1975-тi роки, у яких вiн постае справжнiм майстром новели. До книжки включено твори зi збiрок «Прут несе кригу» (1958), «Не рубайте ясенiв» (1961), «Тополина заметiль» (1965), «Дiм на горi» (1969), «Сивi ночi» (1975). Твори подано у хронологiчнiй послiдовностi, а тi, що не ввiйшли до окремих видань, друкуються у «Додатку». Збiрка малоi прози Р. Іваничука мiстить докладнi примiтки.





Роман Іванович Іваничук

Тополина заметiль

Зiбрання новел та оповiдань 1954–1975 рокiв





Кроки до себе, або Вiд тополиноi заметiлi до сивих ночей


Постать Романа Іваничука асоцiюеться в уявi читачiв передусiм з його iсторичними романами, що стали помiтним явищем украiнськоi лiтератури другоi половини ХХ – початку ХХІ столiття. Автор поставив перед собою завдання подати цю iсторiю вiд давнини до сучасностi крiзь сферу нацiонального самоусвiдомлення i духовного самоствердження. Починаючи вiд «Мальв» (1968) до «Вогненних стовпiв» (2003) вiн таку iнтелектуальну iсторiю витворив, охопивши важливi етапи минулого Украiни вiд Галицько-Волинськоi держави до Визвольних змагань украiнського народу i руху УПА.

Але сталося так, що в очах читачiв iсторична романiстика письменника дещо заслонила iншi жанри, у яких письменник iнтенсивно працював, зокрема його новелiстику та повiстi.

Коли окреслювати творчу особистiсть Романа Іваничука у всiй повнотi його творчого самовияву, варто виходити передусiм вiд особи автора, тобто вiд притаманного його талантовi лiричного начала, яке виявляе себе у способi мислення його персонажiв, «прозирае» крiзь оболонку iсторичних постатей, а також у незримiй субстанцii художнього тексту – настроях, натяках, пiдтекстах.

Цiкаво простежувати шлях становлення творчоi iндивiдуальностi Романа Іваничука i через наростання усе нових i нових якостей його прози, через освоення нових жанрiв, що мiстять у собi прихованi до того можливостi, якi допомагають долати опiр матерiалу. Роман Іваничук, освоюючи рiзнi аспекти iсторичноi та сучасноi дiйсностi, знаходить найнесподiванiшi гранi стику мiж ними.

Коли перед тобою митець, шлях якого в лiтературi вимiрюеться багатьма десятилiттями напружених пошукiв, особливо цiкаво звернутися до його перших творiв, поглянути, з чого все починалося. Стежачи за появою нових рис творчоi манери – часом усвiдомленою, а частiше спонтанною, вiдчуваеш, як письменник позбувався iнерцii «випробуваних» прийомiв, що гальмують рух уперед, i знаходив новi ресурси художньоi мови.

Перша збiрка Р. Іваничука «Прут несе кригу», яка вийшла у 1958 роцi, схвилювала читачiв безпосереднiстю i лiризмом. Читаючи сьогоднi оповiдання i новели, якi тодi схвально оцiнила критика, примiром, «Бузькiв огонь», тепло i вибачливо усмiхаешся, як усмiхаеться статечна людина вiд юнацького спогаду. Усмiхаешся, прощаючись з милою серцю наiвнiстю, уже, на жаль, безповоротно втраченою. Автор швидко перерiс рiвень своеi першоi книжки. Однак не тiльки вибачливостi зрiлого майстра заслуговуе збiрка «Прут несе кригу». Вона, як перша ластiвка весну, засвiдчила появу новоi тенденцii в украiнськiй прозi, зумовлену важливими передумовами, що виходять за рамки лiтератури.

Керована лiбералiзацiя суспiльного життя пiсля ХХ з’iзду КПРС, засудження культу особи Сталiна стали стимулом динамiки лiтературного процесу, передусiм в утвердженнi гуманiстичного начала в художньому словi, самоцiнностi людськоi особистостi. Вiдбулася складна перебудова не лише на рiвнi тематики та проблематики, вона охопила рiвень стилiв i жанрiв, сферу художньоi образностi. Вона наче скинула з обличчя маску, а з плечей тiсний кiтель, застiбнутий на всi гудзики до самоi шиi. З’явилося таке явище, як шiстдесятництво.

Найперше – в поезii, яка е найтоншою мембраною нових настроiв. Але теж не вiдразу, не в готовому виглядi. Першi прояви ii бачимо у поезii Дмитра Павличка, Лiни Костенко кiнця 1950-х рокiв, а вже на початку 1960-х повносило залунали голоси Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вiнграновського…

А в прозi? В украiнськiй прозi 1950-х рокiв домiнували жанри роману i повiстi, а оповiдання й новела, як iронiчно висловився тодi хтось iз письменникiв, сприймалися як настроювання iнструмента для серйозноi гри. І ось збiрка оповiдань i новел молодого письменника Романа Іваничука викликае жвавий iнтерес читачiв, привертае увагу критики. Читачам заiмпонували тодi щирий i довiрливий тон автора, людянiсть i схвильованiсть, про якi велася мова про такi простi i звичайнi людськi почуття, не наперед продуманi й ретельно спланованi сюжетнi ходи, розставленi так, щоб показати, як подоланi «вiдсталiсть» i «пережиток», а справжнi, складнi стосунки мiж людьми, побачене й схоплене спостережливим оком – усе це прорвалося в лiтературу, як прориваеться скресла рiчка.

Герой Романа Іваничука – переважно ровесник автора. Позаду – покалiчене вiйною дитинство, зовнi огрублена, але всерединi – безборонна душа, чуйна до чужого болю i кривди, готова прийти на допомогу, нехай часом уже й запiзно, як у згаданiй уже новелi «Бузькiв огонь»:

«Де ти тепер?

Усмiх любоi дiвчини, погляду незнайомки, iнколи молода мати з дитиною заставляють мене зупинитися, приглянутись.

Може, це ти?»

Дiйсне переживання стае переживанням естетичним лише з певноi часовоi вiдстанi, коли подоланi безвихiднiсть страждання, фатальнiсть ситуацii. Саме так у «Бузьковому огнi»: зворушлива розповiдь про те, як дiвчина-пастушка марно просила у хлопчини квiтку бузькового огню, а потiм добровiльно залишалася пiсля урокiв замiсть нього – не виконав завдання, – за що була покарана фiзично й морально («Не будеш бiльше, псяюхо, ходити до тоi школи!»), i зникла з поля зору героя, щоб потiм прийти до нього пекучим болем, але й солодкою тугою. Хоч спосiб вияву лiричного чуття тут надто прямолiнiйний, однак зворушлива щирiсть обеззброюе, примушуе забути витонченi i вiдточенi досвiдом способи психологiчноi лiризацii. На тлi пiзнiших досягнень автора проглядаються професiйнi слабкостi перших творiв Р. Іваничука – однолiнiйнiсть персонажiв, категоричнiсть суджень не раз вели за собою збiг обставин на догоду бажанiй розв’язцi.

Утiм, це бiльшою мiрою виявилося у романi «Край битого шляху», над яким письменник працював вiд 1957-го по 1963 рiк. Його теж, як бачимо, не оминула спокуса утвердитися в лiтературi широкоформатним полотном. Роман цей вiдповiдав канонiчним вимогам жанру, утвердженим тодi в лiтературi, i був не гiрший, а в деяких вiдношеннях кращий вiд багатьох тодiшнiх творiв такого плану. Не применшуючи ролi цього твору у становленнi Р. Іваничука як письменника, варто зазначити, що у жанрово-стильовому планi вiн стоiть якось осторонь у його творчому доробку, i згодом автор не передруковував його у жодному з видань своiх творiв. Досвiд показав, що неможливо повторити успiх нi Михайла Шолохова, вплив якого був помiтний у цьому текстi, нi Петра Козланюка, нi Ірини Вiльде. Тут треба мати на увазi, що захiдноукраiнська тема привернула тодi увагу й письменникiв-«схiднякiв», але нi повiстi Михайла Стельмаха «Над Черемошем» та Григорiя Тютюнника «Буг шумить», нi «Буковинська повiсть» Ігоря Муратова не стали помiтним фактом у лiтературi. Вони пiдходили до галицькоi дiйсностi з мiрками полтавських ти подiльських обставин, якi далеко не спiвпадали. До того ж розкрити цi обставини у iх складностi та драматизмi було неможливо. Згодом Роман Іваничук у творах сучасноi тематики не вдаватиметься до такоi панорамностi подiй i зосереджуватиме увагу на локальних площинах.

Риси лiтературноi недосвiдченостi стосуеться усе ж часу становлення письменника. Водночас уже в перших новелах намiтилися риси, якi виразно проявилися згодом, багато в чому визначивши напрям майбутнiх пошукiв письменника… Назву одну з них – «Батько». Немае тут несподiваного повороту сюжету, е лише щемна гiркота болю людини, що по вiнця переповнила ii душу. Болю, роз’ятреного випадковою схожiстю молодоi жiнки з дочкою героя твору. Та й чи були вони, зрештою, схожi? Просто дядьковi з села, розiмлiлому вiд чарки, ця молода жiнка за сусiднiм столиком вокзального буфету нагадала його дочку, насильно вивезену гiтлерiвцями на примусовi роботи до Нiмеччини. Старому раптом здалося, що це справдi вона, його Оленка, якимсь дивом опинилася тут. Молода жiнка привiтно подивилася на старого, посмiхнулася йому. Ілюзiя зростала, вiн пiшов у «ларьок» i купив хустку, якi вона колись любила, та коли повернувся, у залi було порожньо, i в руках залишилася хустка, а в роз’ятреному серцi – бiль. Нiякоi незвичайноi подii, схоплено лише один настроевий момент, але розкрито його психологiчно переконливо: вогник надii, що зблиснув випадково, так само раптово погас, наче спалах уночi, пiсля чого стае ще темнiше. Настрiй передано через красномовну, сказати б, навiть фольклорну деталь – хустки. Коли читав цей твiр, чомусь пригадалися рядки народноi пiснi: «Втонула Ганнуся, утонула ладна, тiльки не втонула хусточка едвабна». Ситуацiя iнша, але настрiй передано не прямо, а через зовнiшню деталь, в обох випадках – хустки. З iншого боку, тут явно проглядаються уроки Василя Стефаника, у новелах якого характер розкриваеться через призму душi при мiнiмумi зовнiшнiх подiй.

Розвиток Романа Іваничука як новелiста не був, отже, прямим i не йшов тiльки по висхiднiй лiнii. Проблеми села, яке вiн добре знав, нiяк не вкладалися у тi рамки, якi були визначенi каноном, не спiвпадали з реальнiстю, у якiй довелося жити, з настроями, якi довелося переживати: живими були спогади про боротьбу УПА, арешти й депортацii до Сибiру, примусову колективiзацiю, виключення студентiв з навчальних закладiв, долю яких подiлив i студент Львiвського унiверситету Роман Іваничук.

Тому не дивно, що багато ситуацiй, лише пунктирно окреслених у раннiх оповiданнях i новелах, повторно з’являтимуться пiзнiше, коли письменник уже не мав потреби щось замовчувати i на щось тiльки натякати.

Втручання у логiку суспiльних подiй веде до експлуатацii готових клiше, випробуваних прийомiв. Наполегливе змагання з самим собою проходило з перемiнним успiхом i вiдбивало складнiсть творчого руху письменника, що згодом пiдкреслював i сам автор. У «Рододендрах», наприклад, е пряме зiзнання: лiричний герой (бо твiр лiричний) пробираеться високо в гори, у край, овiяний легендами, щоб створити i свою пiсню. Пiснi, однак, не вийшло, бо автор приступив до ii створення з готовим «кодексом естетичним», а справжне мистецтво цього не прощае, у ньому все мае бути вперше, все мае бути не повторення, а осягання чи осяяння. Тим-то рододендрон у творi не той, що росте на важкодоступних гiрських вершинах, а окультурений, оранжерейний. Натомiсть з’являються «Помста», «Побий мене!», «Сивi ночi»…

Утiм, цi твори писалися у час, коли новелiстика переживала вже загальне пiднесення. Широкого розголосу набули iмена шiстдесятникiв-прозаiкiв Євгена Гуцала, Григора Тютюнника, Валерiя Шевчука, Нiни Бiчуi… Ім’я Романа Іваничука природно вписалося у цей ряд, як i iм’я, скажiмо, Івана Чендея.

Настала весна «малих жанрiв» украiнськоi прози. Важко сказати, чи то молодий письменник iнтуiтивно вiдчув необхiднiсть появи цiеi тенденцii в украiнськiй прозi, чи свiдомо передбачив ii появу. Мабуть, було i перше, й друге. А найголовнiше, що це була вимога часу: ближче до правди, до конкретноi людськоi особистостi, потреба людськоi довiри i щиростi. Це вже згодом з’являться лiтературознавчi концептологii шiстдесятництва. Зрештою, не можна оминути тут i нацiональних джерел i внутрiшньо-лiтературних чинникiв. Бо ж у шiстдесятництвi значною мiрою повторилася ситуацiя, характерна для украiнськоi прози кiнця ХІХ – початку ХХ столiття, коли епiчна проза поступилася мiсцем хвилi лiризму, а жанри роману i повiстi – жанрам новели, образка, шкiца тощо. Іван Франко, аналiзуючи тодi це явище, вiдзначив, що коли представники старшого поколiння основну увагу звертають на момент зображення, то молодшi основним засобом обрали психологiчну призму, що вiдображало кризу позитивiстського свiтогляду. Психологiзм, лiризм, концептуальнiсть – визначальнi риси прози шiстдесятникiв.

Роман Іваничук вiдчув «дух часу» i вiдгукнувся на нього. У його новелiстицi лiричний струмiнь усе бiльше проникае у глибину, i на мiсце безпосереднього вияву почуттiв i настроiв приходить внутрiшня заглибленiсть погляду, психологiчна мотивацiя вчинкiв. При цьому цiкаво простежувати i таку закономiрнiсть, яка виявляеться у новелах Іваничука. Головний герой його творiв постiйно дорослiшае разом з автором, що теж можна назвати одним з проявiв лiризму. Навiть назви збiрок вiдображають характер цих змiн: «Тополина заметiль» i «Сивi ночi» (до слова, Роман Іваничук дуже швидко почав сивiти) – символiка цих назв дуже прозора.

Чим же збагатилися героi письменника, якi «обрii сподiвань» вiдкривав iм життевий плин, наскiльки вирiс з ними автор? Розширення проблемно-тематичного спектра породило пошуки нових способiв iх реалiзацii, зокрема у сферi психологiчного аналiзу. Звернемо увагу на роль двопланового зображення, що можна вважати ще одним пiдтвердженням автобiографiчного лiризму: пам’ять, спогад втручаються у долю його героiв на теперiшньому етапi iхнього життя. Ця двоплановiсть реалiзуеться по-рiзному: то через чергування картин дiйсного й уявного («Байкал»), передачу подii крiзь призму поглядiв двох персонажiв («Сивi ночi»), переплетiння давнього i теперiшнього («Бузьки на Семеновiй хатi», «Настуня»). Такий прийом, ущiльнюючи «корисну площу», згущуе подiю, хоч iнколи веде до певноi унiфiкацii в ii трактуваннi. І все ж опiка автора над його персонажами поступово слабшае, натомiсть посилюеться внутрiшня логiка характеру з непередбачуваними поворотами долi, концентрацiя вибуховоi енергii в однiй точцi. Ну хоча б «Настуня»: герой твору випадково потрапив на весiлля у родинних мiсцях i, вловивши схожiсть молодоi з ii матiр’ю, пригадав ii весiлля, на якому теж був. Цiла гама настроiв, переживань. Грань подiлу мiж весiллями – «поза кадром», бо час ущiльнився, впритул наблизилися картини, якi можуть стояти поруч лише за законами людськоi пам’ятi. І тимчасова влада над часом – тонка i тремка, як павутина бабиного лiта.

Прикмети часу у творах Р. Іваничука – передусiм у самих людях, у iх внутрiшнiй сутi. Письменник наполегливо шукае рiвноваги мiж фактом, речовою реальнiстю i ii вiдображенням у внутрiшньому свiтi своiх персонажiв. Йому необхiднi для цього, як засвiдчуе, наприклад, «Зелений гомiн», не лише психологiчний мiкроаналiз, а й широкi площини простору й часу, зiткнення досвiду рiзних поколiнь. Так, останнi дараби на Черемошi, викликаючи щем за романтикою небезпечного сплаву розбурханою рiкою, подiбно як переправа човнiв запорозькими порогами, усе ж вiдходять у минуле, передаючи своi функцii сучасним технiчним засобам. Але чи передають вони моральний досвiд, сконденсований у легендах – фольклорних архетипах, своiм нащадкам, чи е у них почуття провини за чиесь утрачене життя через необережнiсть або байдужiсть товариша, як це бачимо, примiром, в оповiданнi Івана Франка «Терен у нозi»? Стара хата своiх домовикiв, антипкiв переважно не передае. Тому нове приходить не лише iз зустрiчами, але й прощанням, не раз болiсним.

Ця проблема хвилювала не тiльки Романа Іваничука. Вона була порушена ще у сценарii Олександра Довженка «Поема про море», попри його зовнiшнiй пафос. Чому у старих хатах горян були маленькi вiкна? – ставить собi питання селянин у романi Івана Чендея «Птахи полишають гнiзда», переселяючись зi староi хати в нову, бо мiсце, де була стара, буде затоплене водою для гiдроелектростанцii (до слова, роман цей був опублiкований перед появою повiстi Валентина Распутiна «Прощання з Матьорою). Бо для них було потрiбно небагато скла, довше трималося тепло взимку, крiзь нього не мiг пролiзти злодiй. Але все це мiфологiзувалося, заселялося витворами людськоi уяви, якi й сьогоднi зворушують нашу уяву та мiстять немало повчального.

З появою у 1968 роцi роману «Мальви», який здобув широку популярнiсть серед читачiв, новела i роман у творчостi Р. Іваничука немовби дiлять мiж собою «сфери впливу». Історiя зовсiм не iнварiант сучасностi чи навпаки, але думки сучасникiв часто вкладаються у вуста iсторичних осiб, яким було бiльше дозволено думати i говорити про те, про що говорити не можна було героям творiв на матерiалi сучасного життя, зокрема трактувати Киiвську державу як iсторiю украiнського народу, а ii культуру як його духовну спадщину. Для нього важлива iсторiя не так подiева, як духовна, iнтелектуальна, мисляча. Ця особливiсть iсторичних романiв Р. Іваничука дала про себе знати уже в «Мальвах», а потiм була продовжена у романах «Черлене вино» (1977), «Манускрипт з вулицi Руськоi» (1979), «Шрами на скалi» (1982), «Четвертий вимiр» (1984), «Орда» (1992), «Вогненнi стовпи» (2003) та iн.

Прагнення зафiксувати iсторичний момент, у якому минуле й сучасне виступають як ланки складного, але единого iсторичного процесу, завдяки чому на змiну панорамному та батальному зображенню приходить iсторичне осмислення урокiв минулого, було продиктоване потребами часу i проявилося у багатьох творах iсторичноi тематики Павла Загребельного, Романа Федорiва, Валерiя Шевчука…

Так, iдучи назустрiч одне одному, двома руслами розвивалися у творчостi Р. Іваничука лiнiя новелiстична i лiнiя романна, то перетинаючись мiж собою, то переходячи одне в одне, бо ж частина його романiв мае новелiстичний характер, а згодом новела, яка з’явилася як самостiйний твiр, стае частиною роману, вписуеться у його структуру, не втрачаючи свого новелiстичного характеру. Повторюються мiсця подiй, ситуацii, але поглиблюеться iх сприйняття i розумiння, бо кожен крок письменника – це крок до самого себе, самопiзнання i самореалiзацii. Рання новелiстика Романа Іваничука е саме таким кроком.



Микола Ільницький




Прут несе кригу

(1958)





Бузькiв огонь


Тонконогi, високi, головки – зiрочками, червонi й незапашнi, ростуть на мочаруватих левадах квiти.

Це бузькiв огонь.

Густо, одна бiля одноi, як коноплi, – i до самого краю мерехтять розбризканим багрянцем, дрижать вiд вологого подиху левади, нiби розпечене повiтря, нiби мiраж.

Не можу нiколи байдуже пройти мимо. З теплим тремтiнням у грудях, як на побачення з коханою, iду, зриваю, а далекий спомин тугою i ласкою пестить серце.

Це було давно, ще в сiльськiй школi. Я залишався пiсля урокiв мало не щодня. Було боляче. До слiз. Вискакували з класу дiти, як сполоханi польовi коники з трави, смiялись, кричали, не звертали на мене уваги. Тiльки маленька Анничка завжди спiвчутливо всмiхалась до мене.

Бiленька, синьоока, волосся, як витiпаний льон, гострий носик, щiчки – доспiлi яблучка. Але я iй не вiдповiдав усмiшкою.

…Якось мене знову залишили. За що, не пам’ятаю. Мене повиннi були замкнути самого в класi й випустити пiзно ввечерi. Я не мiг звикнути до такоi кари. Дивитися крiзь вiкно на село, слухати голоси, смiх, бачити веселi забави моiх вiльних товаришiв було нестерпно важко.

Учитель, пам’ятаю, сказав з насмiшкою:

– А може, хто залишиться за нього?

Вiдповiли реготом. Тiльки Анничка промовила тихо, не пiдводячи очей:

– Я лишусь.

І залишилась.

Було дивно: чому?

Я пас своi корови, вона – чужi. Мене батько жалiв, скаржився солтисовi на вчителя, ii не жалiв нiхто нiколи. Корiв ми пасли разом. Я доглядав двi, вона – вiсiм штук Бойканюкових. Я палив ватру восени i грiвся, вона ж не мала часу через худобу. Я не допомагав iй, не дiлився з нею свiжим житнiм хлiбом.

І все ж вона залишилась.

А одного разу я нарвав букет бузькового огню i йшов додому. Вона зустрiла мене i просила дати тiльки одну квiтку. Коли не дам, моя хата згорить. Так люди кажуть. Простягнула руку, довiрливо глянула, не сподiваючись вiдмови.

– Дай лиш одну, я закосичуся.

З-пiд полинялоi хустини очi питали:

«А мо’, не хочеш?»

Я вiдвернувся.

– Чого тобi треба?

– Нiчого…

І все ж вона залишилась!

А тепер я поглянув на неi, тiльки якась мережка в моiх очах не дозволила побачити ii – голубих. Ми стояли мовчки, поки не стало порожньо в класi, поки не гримнув учитель:

– Ну, чого стоiш?

І за Анничкою скреготнув ключ у дверях.

Менi не хотiлося йти додому. Зi школи – на леваду. А там повiтря пiд дотиком чути, вогке, прохолодне, мов джерельна вода. По левадi поважно ходить бузько, клюе дзьобом у мочарах, клекае, не боiться мене. Я навiть мiг би погладити його по гладкому пiр’i, та немае часу. Бузько шукае жаб, я швидко зриваю бузькiв огонь. Вечiрнi сутiнки густо наливаються мiж гори.

…Анничка ще в школi. Я вертаюся, я мушу ii застати, дати iй не одну квiтку – цiлий букет, мушу щось хороше сказати iй. Бiжу, а тепло хлюп та хлюп у грудях.

Але ii вже в школi немае.

Я – стежиною через городи до Бойканюкового обiйстя, хочу наздогнати, але ii немае.

Обережно пiдходжу пiд вiкно, воно вже свiтиться, заглядаю – в кутку на ослiнчику сидить i плаче Анничка. А Бойканюк, немов виссанi недокурки, кидае слово за словом з-пiд пожовклих вусiв:

– Не будеш бiльше, псяюхо, ходити до тоi школи!

Стою хвилину, другу, дзявкае пес. Може вийти господар. В очах у мене пече, як сiль, щось давить у горлi.

Анничка сидить у кутку на ослiнчику i плаче.

Вона вже не пiде до школи.

А в моiх руках – бузькiв огонь. Якщо не роздiлю букет, згорить у мене хата. Так люди кажуть…

А в Аннички хати немае, iй можна все вiддати.

Але вона сидить у кутку на ослiнчику i плаче.

Розкидаю букет огнем по стрiсi i втiкаю. Ой, щоб зайнялась! Але стрiха не зайнялась.

На другий день вранцi я бiг на пасовисько, де Бойканюкова худоба. Стежиною, попри царини, вiддалялася маленька постать у полинялiй хустцi з вузликом у руках. За нею мукала чорноморда Бiлунка й бiгло вслiд телятко. Зупинилась, окраець хлiба витягнула, пхнула в мордочку, попестила. І швидко зникла за цариною.

…Де ти тепер, бiлява, синьоока дiвчинко? Я минаю левади – чи поiздом, чи пiшки – а всюди воно, те рожеве марево, багрянець розсипаний по соковитих левадах.

Може, ти знайшла свое щастя i тепер так, як i я, з мрiйливою усмiшкою на устах згадуеш? Чи загубилась по наймах i на твоiй могилцi засiялась наша квiтка?

Де ти тепер?

Усмiх любоi дiвчини, погляд незнайомоi, iнколи молода мати з дитиною примушують мене зупинитись, приглянутись.

Може, це ти?

Тонконогi, високi, головки – зiрочками, червонi й незапашнi, минаю я, зриваю, кладу на свiй столик розкiшним букетом, дарую своiй коханiй квiти…

Це бузькiв огонь.




Доктор Бровко


Останнi променi осiннього сонця освiтлювали почорнiлi дахи будiвель. Блiдли, сковзались i гасли. Осiдала на вулицях курява, на площах мiста стихав гамiр, з гуркотом закривали крамарi вiтрини крамниць.

Я поспiшав iз гiмназii до гуртожитку. На поворотi перед ратушею наткнувся на людину.

– Прошу пробачення.

Середнiй на зрiст чоловiчок, змарнiлий, обличчя – у зморшках. Сiрi, блискучi, немов склянi, очi глянули поверх насунутих на самий кiнчик носа окулярiв i розгублено всмiхнулись.

– Добрий вечiр, пане.

– Доброго здоров’я… – я вiдступив убiк, щоб обминути його, але чоловiчок знову загородив менi дорогу. Правою рукою запихав шматок хлiба в рот, лiвою зробив жест, немов хотiв щось запитати.

Я придивився пильнiше до цiеi дивноi фiгури.

Старе зимове пальто, пiдперезане шнурком, обвислi криси капелюха, черевики, перев’язанi телефонним кабелем попiд пiдошву. Пiд пахвою – туго набитий книгами портфель, звiдти виглядав старий словник латинськоi мови.

– Я дуже радий, пане, що вас бачу, – говорив чоловiчок швидко, наче боявся, що я його переб’ю, – ви давно менi подобаетесь, тiльки нiяк не можна було вас зачепити на розмову.

– Чим можу служити?

– Я володiю шiстьма мовами: латинською, грецькою, – рахував чоловiк на пальцях. – І… i… французькою, нiмецькою, англiйською i… i… iталiйською. Крiм того, знаю чеську, сербську, словацьку. Я дуже радо взяв би учня за низьку цiну. За рiк-пiвтора оволодiе чужою мовою. Може, ви менi знайдете кого-небудь?

Я подивився на незнайомого, як на божевiльного.

– Ви дозволили собi пожартувати, добродiю. Всього найкращого, менi нiколи.

Вiн поглянув на мене очима, повними докору й образи. Здаеться, у них тремтiли сльози.

– Прошу прийняти до вiдома, – пiдняв окуляри на чоло, – що я доктор фiлософii. Моя адреса: Петра Скарги, 16. Доктор Бровко. До побачення! – обернувся i пiшов. Я стояв спантеличений i дивився вслiд нещаснiй постатi. Раптом з бiчноi вулички з шумом висипала юрба дiтей.

– Доктор Бровко, доктор Бровко! Дзяв, дзяв, дзяв! Бровку, ходзь ту! Гав, гав, гав! – Вони сiпали його за поли старого пальта, тягли, кидали грудками.

Доктор Бровко кинувся тiкати, але даремно. Вуличники оточили його з усiх бокiв. Тодi вiн глянув навколо безпорадно й заскиглив:

– І чого ви хочете вiд мене знову?

Збоку стояв полiцай i заходився вiд смiху.

Я пiдбiг до нього.

– Наведiть порядок!

– Пан хце биць патроном тего iдiота? Не жичи я тего пану!

Тодi я сам з криком кинувся до дiтей, розiгнав iх, узяв пiд руку доктора i повiв бiчною вуличкою. За рогом вiн вдячно глянув на мене, витер з обличчя сльозу й мiцно потис мою руку.

– Зайдiть до мене колись, добродiю.

– Дякую, зайду.

У самому кiнцi вулицi Петра Скарги стояв одинокий, як сирота, будиночок. Старенький парканець i чотири кущики бузку вiддiляли його вiд довгого блоку високих будинкiв. Полупанi стiни, протрухлi схiдцi i старомодний шнурковий дзвiнок на дверях.

За цей шнурок я смикав через два днi пiсля пригоди з доктором Бровком.

За дверима хтось бубонiв вiршi Овiдiя. Я щиро засмiявся з такоi передвечiрньоi молитви, хотiв було вже завернути, але цiкавiсть таки перемогла. Смикнув ще раз за шнурок. Почувся кашель, вiдчинилися дверi.

– А-а, мое поважання! Я вiрив, що ви прийдете! Прошу, прошу!

Важкий запах плiсняви, поту i прокислоi iжi вдарив у лице. На столi купа книжок i немита каструля, на вiшалцi зимове пальто – все, мабуть, добро доктора Бровка.

– Ви самi будете брати в мене лекцii?

– Так, з англiйськоi мови.

– Маете поняття про цю мову?

– Досить незначне.

– Сiдайте, почнемо.

Мене вразили педагогiчнi здiбностi цього вченого дивака-доктора.

Я швидко опанував ази англiйськоi мови.

Доктор Бровко вперто над чимсь працював. Я завжди заставав його за книгами. На моi запитання вiн не давав точноi вiдповiдi. Говорив про вiдтiнки дiалектiв епохи вульгарноi латини, про новий проект мiжнародноi фонетичноi транскрипцii, про мову есперанто, – видно було, що вiн пише якусь наукову працю.

Якось я досить необережно запитав, чи вiн вiрить, що його дослiдження опублiкують. Доктор поглянув на мене, подумав хвилину й важко зiтхнув:

– Нi…

– Розкажiть щось про себе, докторе.

Тодi вiн втупив у мене очi, i в них я помiтив якийсь несамовитий вогник. Та зараз же вiн опустив безсило голову, прошепотiв:

– До побачення, друже…

Минуло кiлька мiсяцiв. Одного дня довелося менi довго чекати на доктора. Вже стемнiло, коли з вулицi почувся крик, регiт дiтей, гавкання собак. Я зрозумiв, що сталося. Збiг з веранди, порозганяв дiтей i завiв доктора до кiмнати.

Знесилений, вiн упав у крiсло й заплакав, як дитина.

Заспокоiвшись, сказав:

– Мiй друже, я не можу сьогоднi вести лекцiю. Коли хочете… розкажу про свое життя.

Я радо погодився.

– Я нiчого не зробив для безсмертя, мiй друже. Це смiшно звучить, правда? Але сама iсторiя мого життя стала б безсмертною, якби на свiтi жили тiльки щасливi люди. Та ба… багато таких, як я – ентузiастiв, готових працювати в потi чола для людей i не здатних заробити шматка хлiба для себе.

Я народився в убогiй селянськiй сiм’i на Покуттi. Мене вiддали вчитися до шевця. Але я тягнувся до книжки. Крадькома, щоб не знав батько, прибiгав до школи. Добра вчителька побачила моi здiбностi й порадила батьковi послати мене до школи в мiсто. Вiн, пам’ятаю, подивився на неi здивовано й голосно засмiявся:

– Я вас, панi, шаную, але коли ви будете такi дурницi говорити… – Лице його налилося злiстю. – З кого? З жеброти, з вошей?…

Я розплакався i притулився до подолка моеi добродiйки, немов хотiв ii оборонити вiд грiзного батька.

– Я хочу до школи!

Батько замахнувся на мене, але худенька рука вчительки закрила мое обличчя.

– Не гарячiться. Я пошлю вашого сина в школу на свiй кошт.

Так я опинився в гiмназii. Потiм з великими труднощами дiстався на фiлософський факультет унiверситету у Львовi. І тут зустрiвся я зi своею долею, тут розпочалася трагедiя мого життя.

Унiверситет вiдкрив передо мною новий свiт. Колись у гiмназii я знав тiльки книжку й бiльше нiчого не хотiв знати. Нi насмiшки, нi добрi поради, нi гiркi образи не будили в менi бажання боротись, протестувати. Як вiл у ярмi, я нiколи не задумувався над причинами власного горя.

А тут, немов полуду хтось зняв з очей. Я побачив, що книги, а з ними разом i студент, абстрагований вiд усього довколишнього, це ще не життя.

Воно зовсiм iнше. Яке, я ще не знав, але пiзнавати мусив, бо воно стелило передо мною нову дорогу.

Лекцii, диспути, гуртки – як усього цього було мало! Ми говорили про все. Нашi молодi серця прагли до чогось високого й недосяжного. Ми готовi були присвятити себе боротьбi, але за що?

Важко тепер сказати – за що. Я бився об стiни дiйсностi i не знаходив виходу. Мiжнацiональна гризня, дешевi суперечки буржуазних партiй, патетичнi промови… Але правди, тiеi китицi людськоi мудростi, я не бачив нiде.

І часом сумнiви проникали в душу, як вода крiзь пальцi: а може, життя – суета, мала хвилина страждання, недовгий шлях, по якому кожен проносить ярмо обов’язку, ярмо доброго тону, яке часом бiльше, нiж полiцейська палиця чи цензура – сковуе дiю, слово, думку.

Це було жахливо. Я задихався в отруенiй атмосферi i ненавидiв усе.

І от я зустрiв людину. Це була проста дiвчина, робiтниця, полька Гелька.

На одному з лiтературних вечорiв я виступив з доповiддю про значення художньоi лiтератури для розвитку iндивiда i суспiльства. Менi аплодували за мiй нiгiлiзм, який був тодi в модi. «Для нас нема авторитетiв, у нас нема релiгii, богiв, – закiнчував я свiй виступ. – Ми вiримо в правду. Але чи й правда не божок для нас? Хто бачив те, що повинно критись за цим словом? Хто може конкретизувати цю абстракцiю? Хто знайде ключ, щоб вiдчитати цей вiдомий всiм iероглiф? Хто знайде отвiр, щоб заповнити це пусте слово життям?»

Я не знав, вiд чийого iменi говорю, не знав, до кого звертався. І нiхто не старався вiдповiсти на моi запитання.

У коридорi до мене пiдiйшла молода дiвчина. Вона вiдрiзнялась вiд iнших простим одягом, зовнiшнiстю i манерами. З обличчя – навiть невродлива, тiльки темнi, серйознi очi вразили мене.

– Дозвольте вас запитати, – вона збентеженим рухом провела по короткому кучерявому волоссю. Постать ii здалась ще меншою, але очi дивились прямо: – Я не студентка, я небагато розумiю, може, але цiкавлюсь… Дозвольте вас запитати, що ви розумiете пiд словом «життя», яким ви хочете заповнити оту пустоту, про яку ви говорили?

Я не мiг нiчого вiдповiсти. Та й справдi, чи задумувався я до цiеi хвилини глибоко над цим словом? А передо мною стояла вона, така проста й безпосередня, малоосвiчена трудiвниця з потрiсканими пучками вiд працi i дивилась на мене, чекаючи вiдповiдi. Але я мовчав. Перший раз у життi не мiг вiдповiсти на запитання. Думки кинулись до мого багажу знань, пролетiли мимо всiх фiлософських трактатiв, якi я знав, i повернулись до ii очей.

– Я часто слухала вас… пробачте… ви самi не знаете, чого хочете.

– А ви?

– Ми знаемо.

– Хто «ми»?

– Приходьте сьогоднi на Цитадельну, 8, квартира 3.

…На Цитадельнiй я познайомився з особливими людьми. Тут були украiнцi, евреi, поляки. Змученi роботою обличчя, невiдмитi вiд машинного масла руки, липкий одяг сажотруса… Тут я не чув високопарних слiв, не чув промов. Тут падали важкi слова, незграбнi й твердi, як камiння з-пiд молота каменяра:

– Експлуатацiя… страйк… партiя пролетарiв… революцiя.

Це були не тi люди, що розпинались на словах, а тi, що вирiшили боротись за правду. Я задумався над кожним словом, i кудись почали щезати моi сумнiви. Нi, життя не суета. Життя – це естафета. Кожен бере ii у свого попередника, пробiгае свiй короткий шлях. І горе тому, хто пробiг до кiнця i не мае, що передати майбутньому поколiнню.

Менi довiряли, але нiхто не втягав мене в органiзацiю. З Гелькою ми проводили вечори, в розмовах i суперечках. Ми доповнювали одне одного: я – знаннями, вона – життевою практикою. Нас в’язало щось глибше, нiж наука, поезiя чи фiлософiя, щось бiльше, нiж кохання. Ми тужили, не бачившись добу, зустрiчались з неприхованою радiстю…

Я багато завдячую iй, що не полiнувалась вона пiдняти половину терну з мого шляху…

Доктор плакав… Не втираючи слiз, продовжував:

– Згодом я вмiстив статтю в однiй газетi: «Як треба боротися або чому ми бiднi?» Вона наробила багато шуму, з’явилося багато вiдгукiв, хвилею пронеслися дискусii по клубах, кав’ярнях, студентських гуртках. Зi мною знайомились, мене запрошували на засiдання представникiв рiзних партiй, вслiд менi кидали камiння в темних вуличках, менi приходили анонiмнi листи з погрозами. Я був героем дня у каламутному ореолi слави. Гелька жила тодi в якомусь особливому пiднесеннi. Їi очi були повнi неспокiйного щастя, в ii розмовi не раз губилась логiка – видно було, вона зважуеться на щось важливе. На Цитадельнiй до мене почали ставитися з повагою, просити моеi поради, рахуватися з моею думкою.

Нарештi Гелька сказала: органiзуеться загальний страйк.

У цей день мене викликав ректор на аудiенцiю. Вiн запропонував написати до цiеi самоi газети статтю, в якiй я мав би розкритикувати самого себе, вiдмовитись вiд своiх думок, визнати своi твердження про необхiднiсть профспiлковоi органiзацii робiтникiв помилкою молодого розуму.

– Це неможливо, пане професоре.

– Тодi вам доведеться залишити стiни унiверситету.

– Це наробить бiльшого фурору, нiж моя стаття, професоре. Вам невигiдно.

Далi ректор повiвся зi мною на диво спокiйно. Навiть попросив пробачення, але його колюча усмiшка змусила мене замислитися. Якесь передчуття не давало менi спокою цiлими днями. Я хотiв подiлитися з Гелькою своiм неспокоем, але боявся, що вона назве мене боягузом. Хотiлось поговорити хоч з ким-небудь.

Через кiлька днiв на Академiчнiй я зустрiв знайомих з унiверситету. Була четверта година пiсля обiду – час, коли я повертався додому. Вони немов ждали мене. Стояли на розi, курили, а побачивши мене, пiдiйшли й засипали запитаннями: що нового, якi вiдгуки про статтю, чи я не маю намiру писати нову в порядку дискусii.

Тут були моi явнi недруги. Лозiнський, студент прав, що кiлька днiв тому назвав мене прилюдно провiсником хамських iдей, тепер розпливався в дружнiй усмiшцi, сипав похвали менi i врештi запропонував пиво. Ми зайшли в бар. Замiсть пива на столi з’явилось шампанське, i в мене, незвичного до хмiльного, вiдразу закрутилося в головi.

А Лозiнський вiд полiтичних тем переходив до жартiв, розповiдав двозначнi анекдоти, всi реготали, а я не знав, яким способом вирватися з цiеi компанii.

– Панове! – пiдняв Лозiнський келих. – Дозвольте менi подякувати пановi Бровковi, що не погордував i зайшов з нами розпити чарочку.

Всi стихли.

– Ми всi його знаемо. Це людина, якщо не прекрасна зовнiшнiстю, то золота внутрiшнiм багатством душi. Це здiбна i, я сказав би, трохи що не генiальна людина нашого часу.

Я пiднявся, щоб зупинити його, але Лозiнський продовжував:

– Батькiвщина його – село Дубовина – прекрасна, майже казкова мiсцевiсть. Це – краiна романтики, пiсень, добрячих мужланiв i ведмедiв!

– Замовкни! – крикнув я не своiм голосом, але у вiдповiдь пiднявся регiт i свист. Навкруги зiбралося багато незнайомих людей. Я зрозумiв, у чому справа: прилюдна компрометацiя, трюк ректора. І вирiшив вирватись, але…

– Пустiть його! – хтось протяжно вигукнув. – Вiн поспiшае до Гельки!

– Гельки? Швейницi? Це новина для нас. Пан Бровко тягаеться з повiями!

Один нахаба заточився вiд удару в лице, другому дiсталося пляшкою пива.

Далi я отямився, як мене в’язали й несли на вулицю.

– Що сталося? – питали в натовпi.

– Он зварйовал, – вiдповiли.

– О Матко Боска!

Ви, напевно, не допускаете, любий друже, що я потрапив до будинку божевiльних, де пробув мiсяць. Все було зроблено чисто. Психiатри визнали мене хворим. А далi… Нi, не буду розказувати, це надто важко. Я не перенiс всього. Щось надломилося в моiй душi… у моiй свiдомостi, туди влились отрутою слабiсть i переляк.

Вже нiкому не страшний, я знову повернувся в унiверситет. Погодився написати реабiлiтацiйну статтю. Через недовгий час вийшла друга замiтка – «Блукання молодого ентузiаста». Пiсля появи цiеi статтi я довго лежав – без думки, без бажань, без життя – на своему тапчанi й нiчого не хотiв, крiм смертi.

І враз без стуку вiдчинилися дверi. Я думав – марево, але нi, це була Гелька. Маленька, з худими плiчками, темними очима. Вона поволi пiдходила до мене, не зводячи з мене погляду. В ii очах я читав собi вирок, у ii зiницях останнiй раз побачив правду, ту правду, якоi шукав усе життя.

Пiдвiвшись, ждав слова, ждав удару в обличчя, ждав усього, тiльки не тiеi погордливоi мовчанки.

Шукав слiз у ii очах, але даремно. Нiчого, крiм презирства, не побачив.

Вона пiшла. Назавжди. А я залишився сам. Одинокий на все життя, зi своiм хворим, розбитим серцем.

Ну, ось i все, мiй друже. Я мiг би розказати ще, як захищав магiстерську, потiм докторську дисертацiю, як врештi не дали менi роботи. Та це не цiкаво.

Тепер я пiдходжу до кiнця своеi естафети, а iншим передати нiчого. Хто винен у цьому? І з ким же розрадити свое серце, повне любовi й ненавистi, повне образи i нестерпного жалю? Я стою перед стiною дiйсностi, як слiпий старець, одинокий, як жебрак, простягаю руку i кричу голосом душi своеi: «Кому розкажу про свою розпуку?»

А в приступах душевноi слабостi шепочу: «Вернись до мене, любов моя». Але вона не вернеться, як моя юнiсть, як чудовий сон весняноi ночi…

Я пильно глянув на доктора. Обличчя його було дуже блiде. Раптом вiн схлипнув i схопився рукою за груди.

– Ой! – зойкнув i закинув голову на спинку крiсла.

Це було для мене зовсiм несподiване. Я кинувся, тряс доктора, розтирав рукою груди, кликав. Але вiн був мертвий… Очi вiдкритi i, на диво, спокiйнi. Немов знайшов те, чого шукав цiле життя, i передав тепер у надiйнi руки.




Скиба землi



Оповiдання

Осiнь. Барвиста, прозора, тепла осiнь. Прикарпатськi лiси, вкрились строкатим одягом, а вiтер роздягае iх. Сумовито шелестить пожовкле листя, зриваючись з гiлля.

Рiка шумить, але не так, як влiтку. Вона тепер тиха, вода в нiй чиста, як сльоза. Небо ласкаво пестить землю, всмiхаеться задумане сонце.

А поле жовтiе стернями; по ньому бiгають польовi смугастi мишi, дбайливий хом’як забирае останнiй колосок i несе поспiшно до своеi нори; по кукурудзищах бродять корови, пастухи палять ватри, грiють ноги й печуть бараболю.

Поле просить плуга.

Мiцно взявшись за чепiги руками й погукуючи на коней, зiгнувся хлiбороб i розорюе поле.

Яким оре не свою ниву. Його нива облогуе, вiн заробляе в дiдича коня та плуга, щоб потiм собi виорати.

А Повзонюк оре на своему березi. Добре йому: його конi, його плуг, його й правда. Сам оре, щоб даром не тратитись на робiтникiв. Багато поля в Повзонюка! Вся обочина аж до самого лiсу – його, вся царина аж до рiки – також його. Мабуть, не здужае всього своiми руками, прийдеться боржникiв скликати, адже не з милостинi давав вiн людям хлiба на переднiвку.

А бiля Повзонюкового поля вузенькою смужкою простягнулася Якимова нивка. Вона з’iжилася стернею, немов вiд страху, що зорють ii чужi люди, що нiхто не стане на ii оборону, що топтатимуть ii не Якимовi ноги.

Повзонюк доорюе до краю свого поля. Чому ж ще раз повертае коней? – думае з тривогою у серцi й опускае чепiги.

– Мабуть, поправляе, – зiтхнув полегшено, але скоро побачив, як масна скиба землi, политоi його власним потом, землi, яка годуе його численну сiм’ю, переливалася на Повзонюкове поле.

Якимовi зашумiло в головi, до лиця пiдступила кров. Не пам’ятаючи себе вiд злоби й обурення, вiн помчався на Повзонюкiв берег.

– Ви що, Пилипе, ласку менi робите? – крикнув, важко дихаючи Повзонюковi в лице, – я й сам свое виорю!

– А я не твое орю, а свое.

– Ви, може, п’янi, що межу забули?

– А де межа? – Повзонюк повернув коней i почав рiзати другу скибу.

– Як, де межа! А кiлочки!

– Кiлочки! Можеш собi забивати iх, де хочеш, тiльки не в рiллю. Я знаю, що межа через чотири скиби, не бачиш, де вiльшина росте?

Якимовi кривда й бiль стиснули серце, i вiн кинувся до коней.

– Нi кроку далi, розбишако! – крикнув вiн, шарпаючи коней за вуздечки. – Нi кроку!

– Вйо-о-о! – ударив Пилип коней батогом, i вони, зваливши з нiг Якима, шарпнулись уперед. Яким пiднявся, позеленiлий вiд злостi, i кинувся на Пилипа. Довго вони тягалися по рiллi, потiм попадали й товкли один одного, поки не змучилися.

Спльовуючи кров’ю з розбитоi губи, пiднявся Повзонюк i прошипiв:

– Ти поплатишся за це, жебраче паршивий!

– Ти поплатишся, й на тебе прийде час!

– Побачимо, як завтра будеш говорити з полiцiею!

– Свистiти менi на твою полiцiю. Бог дасть, i на неi також прийде свiй час.

– Полiтикою граешся, москалiв ждеш?

– Когось дiждемося, кровопивцю! А тобi не довго панувати.

– А-а! Комунiст! Добре, дуже добре. Завтра ти за все будеш вiдповiдати. А тепер нема часу. Вйо-о! – вiн не звертав з Якимовоi ниви, а смикнув поводи, щоб поганяти далi. Але Яким знову скочив:

– Марш звiдси, я сказав!

– Що ж ти менi зробиш, голодранцю? Хочеш процесуватися?

– Мiй процес один! – i Яким, пiднявши зi стернi кiл вiд копнi, замахнувся на Повзонюка.

Кинулись убiк конi, вiдскочив Повзонюк, i кiл переламався об плуг.

– А-а! То ти так… – прошипiв Повзонюк. – Завтра ти будеш зi мною говорити в судi.

– То буде завтра, а нинi – марш звiдси!

Яким сам не знав, звiдки в нього набралось стiльки сили та рiшучостi. Повзонюк завернув коней i поплiвся на свое поле, сиплячи прокльонами.


* * *

Пiзно ввечерi повернувся Яким додому. Пропив у корчмi останнi грошi з горя. Бродив хмiль у головi, але на душi чомусь стало легше. Може, тому, що перший раз у життi смiливо пiднiс руку на того, перед ким схилявся весь вiк? Вiн не думав уже про полiцiю i про суд. У шинку шепнув йому стиха Микола Калиняк, що Польща вiйну програла. Якимовi пригадалися слова Повзонюка: «Що, москалiв ждеш?» І вiн вголос подумав.

– Тепер, напевне, дiждуся…

Коли повернувся додому, трое малих дiтей спали вже на печi пiд рядном. Бруднi, голоднi, заснули без материного подиху, без колисковоi пiснi, без пестощiв. Хто приголубить сирiт? Яким iх любить, вiн радий живого серця iм вкраяти, але пестити не вмiе.

Найстарший, Юрчик, сидить у куточку. До нього сягае слабеньке свiтло каганця, вiн потихеньку виймае книжечку iз-за пазухи й починае читати.

Шелеснув листок.

Яким оглянувся, але, ослiплений полум’ям, не побачив нiчого i далi втупив очi у весело палаючий огонь у печi. Юрчик забув, що батько може почути, й почав вимовляти слова пiвголосом.

Яким пiдiйшов до нього i, побачивши книжку в руках дитини, спитав здивовано:

– Це що?

Юрчик розгублено мовчав.

– Що це, питаю?

– Кни… книжечка…

– Звiдки?

– Школярi дали…

– А хто читати навчив?

– Сам… вiд хлопцiв…

Колись Яким вихопив би книжку з рук дитини й кинув би в пiч, – хай не забивае собi голови пустим, а вчиться газдувати. Але тепер… тепер Якимовi стиснулося до болю серце, з очей капнули двi сльозинки на голову Юрчика.

– Дитинко моя… – прошепотiв вiн здавленим голосом. Хотiв просити пробачення в свого малолiтнього сина, але сам не знав, за що той повинен був йому прощати.

– Юрчику… Пiшлю тебе скоро до школи…

– Таточку!

Та зараз же вогник радостi згас в очах дитини.

– А взимi хто дасть постолiв? У чiм ходити буду?

– Якось воно буде! – сказав Яким багатозначно, пригадавши слова Миколи.

Яким ще спав, коли прийшла полiцiя. Юрчик збудив його тривожним шепотом:

– Тату!

– Що таке?

– Полiцiя…

Яким зблiд. Вiн забув про те, що вчора пив у шинку i що говорив йому Микола. Це все було сном, марною втiхою п’яного, а нинi життя показуе всю свою жорстокiсть: сьогоднi прийшла полiцiя, сьогоднi мститься Повзонюк, а завтра – тюрма. А дiти голi остануться пiд зиму, голоднi, без опiки. Вiн хотiв упасти на колiна й просити пощади або кинутись на полiцая i задушити його, хотiв накласти на себе руки, щоб не мучитися.

Але нiчого не зробив. Полiцай надiв йому на руки ланцюжки, замкнув на них ключиком маленький замочок.

– Язда! – крикнув полiцай.

У дверях Яким стрiнувся з Пилипом Повзонюком.

З-пiд навислих брiв ехидно смiялися його очi.

Яким плюнув йому в лице. Полiцай ударив Якима прикладом у спину.


* * *

На протилежному березi рiки, бiля переправи – якiсь два вершники i бричка. Полiцаевi Гартику легко було пiзнати уланську форму. Рогатiвки зсунулись на потилицю, один втирае пiт з чола. Другий кричить, щоб швидше подавали пором.

– Куди панове так спiшать? – спитав Гартик, коли пором причалив до берега.

– А пан комендант куди спiшить? – молодий улан глянув на арештованого й цинiчно засмiявся: – Боюсь, що ви помiняетесь ролями в повiтовiй тюрмi.

– Не розумiю пана…

– В повiтi – бiльшовики!

– Цо пан мувi?!

– Як Бога кохам!

Полiцай зблiд, у нього затрусилися руки, вiн не мiг витиснути слова з горла.

– Що робити? – прошепотiв безпомiчно Гартик i благально дивився на вiйськових.

– У Румунiю з нами, пане комендант, у Румунiю. Там нас жде вже «непереможний» Ридз i пан Мосцiцький.

Гартик не роздумував довго. Скочив у бричку, i курява з-пiд копит та колiс пiднеслась слiдом за ними.

– На всi чотири вiтри! – зареготав Яким, стиснув кулаки, сiпнув руками, i ланцюжки впали в придорожну пилюку.


* * *

Оре Яким ниву, наспiвуючи. Мiцно держать руки чепiги плуга, крае лемiш пахучу землю скибу за скибою.

Повзонюк почорнiв зi злоби й страху. Довго не показувався в село, а тепер поволi починае смiлiшати, приязно всмiхаеться до людей, низько кланяеться Якимовi.

«Хитруеш, куме!» – думае Яким, але мовчить. Вiн знае, що скоро прийде час, щоб звести всi рахунки з Повзонюками.

Вже давно полетiли через вiкно школи портрет Пiлсудського i кiгтистий орел. Юрчик сам кричав iм услiд, повторюючи за старшими: «В Румунiю, пани, в Румунiю!», хоч сам не знав гаразд, що таке Румунiя.

А тепер вчиться.

Вже не ховае книжок, бiлим клубочком котиться зi школи i галасуе на всю хату, тикаючи пальцем на великi букви в букварi.

– Тату, тату, дивiться, що ми сьогоднi вчили!

Яким дивиться на незрозумiлi йому закарлючки, приглядаеться i всмiхаеться.

Юрчик не знае, чому батько такий дивний.

– Прочитали, тату?

– Прочитав, сину. Аякже… – i так, нiби сам до себе: – Тут про все написано, Юрчику. Про тебе i про мене, i про нашу земличку. Все тут е, читай, синашу.

Юрчик читае. А Яким i без грамоти знае, що там записана доля його сина, свiтла, ясна, не та щербата, що не розлучалася з ним з похмурих дитячих лiт.




По-братерськи



Ескiз

Розказував менi недавно дядько Яким таке.

…Бувало часом у вiйну, а фронт був ще далеко, заходив Яким у гостi до брата Павла, що мешкав аж за Прутом. Павло рiдко приiжджав, хоч i коней мав, бо:

– У тебе, братчику, i для своiх не стае тоi кулешi, ти вже краще в мене посидь. Пий, iж, бо ми – рiднi.

І Яким iв та пив. Наiдався, щоб i на завтра вистачило.

А часом починав про полiтику.

– Б’ють, брате, нiмоту, – шептав Яким.

Павло мовчав. Затягався димом, похмурий, злий.

– То скоро й тут фронти будуть.

– Га, все може бути.

Курили смердючий сколоздрiй.

– А якби так колись треба було дiтей або й сам вiд фронту, то вже певно, що до мене, в гори, – пропонував Яким.

– Аякже…

– Тодi вже в мене будеш гостити.

– Та так…

Та й справдi скоро загримiло, пiшла понад Прутом фронтова лiнiя. Тодi-то Павло запряг коней у вiз, наладував зерна, муки, та й столи навiть, посадив наверх дiтей i поiхав до Якима в гостi. Довго гостював. Спав iз жiнкою на печi, Яким настелив на землi соломи й ночував там зi своiми. Бо одна хатина.

Їв Павло Якимову кулешу, а свою пшеницю приберiгав на чорну годину.

А потiм фронт посунувся в гори. Тодi Павло забрав свое добро та й попрощався з Якимом.

– Дякувать, брате, хай Бог заплатить. Якби колись що до чого, то я вже тобi по-братерськи…

А в горах довго гуло зловiсно. То ближче, то дальше, то знов зовсiм близько лизали вечорами заграви небо.

Не спали червневi ночi. Одного дня появились у селi червоноармiйцi. Сказали вибиратись всiм за Прут, подалi вiд фронту.

Зiбрав Яким добро в бесаги,[1 - Клунки.] завдав жiнцi на плечi клунок, дiтей – наперед себе, та й за Прут подалися.

Павла не було дома. Мабуть, косив. Посiдали в хатi на ослiнчику та й ждали господаря.

Прийшов увечерi.

– Таке-то, Павле, як видиш… сталося. Нiмцi i мадьяри, чорт би iх побрав, та й ми, як видиш…

– Та виджу. Не повилазило.

Павло сидiв за столом похмурий i курив сколоздрiй. Якимовi дуже хотiлося затягнутись, але свого не мав, а просити не смiв.

Прийшла братова, добрий вечiр сказала i щось сердито поралася коло кухнi.

Павловi дiти постояли напроти Якимових, штурхнули одне одного, нiби для забави, але забави не виходило. Потихеньку одне за одним залiзли на пiч куняти.

Павло мовчав.

– То скоро тота вечеря буде? – гримнув потiм.

Жiнка не вiдповiдала. Яким зi своею та з дiтьми мовчки сидiли на ослiнчику.

Яким вирiшив хоч що-небудь заговорити.

– То ти косив нинi, Павле?

– Та косив.

Бринiли соннi мухи пiд стелею, на печi блимав каганчик i шарудiли таргани в запiчку.

Яким глянув на жiнку. Вона не смiла пiдняти очей, бо було соромно. Сама не знала, за кого: чи за себе з Якимом, чи за неповнi добра бесаги, чи за Павла перед невинними дитячими очима, що мовчки зиркали iз-за ii подолка.

Але Яким вперто дивився на жiнку. Тодi вона кивнула головою. Вiн ласкаво всмiхнувся, нiби в подяку за те, що вона без слiв так добре його розумiе.

Одночасно iх руки потяглись за клунками. Яким кашлянув, пiдвiвся.

– Ми… то лиш клунки десь до сiней…

– Вечеря зараз буде, братова.

– А я… та ми зараз… – І тихо вийшла з хати. Яким йшов попереду, за ним жiнка, а ззаду тюпали босоногi Василько з Марiйкою.

– Чайка не возить, Якиме.

– Вбрiд пiдемо.

А за Прутом з боку Карпат котився гул i стогнала земля. Було дуже темно, тiльки зеленi та червонi ракети час вiд часу освiтлювали дорогу бiженцям, що крадькома повертались до рiдноi хати…




Батько


Це було в ресторанi на вокзалi.

Дiд Панас хотiв повечеряти. Довго не зважувався заходити з бесагами, бо там грала музика, а за столами сидiло, як вiн думав, саме начальство. Але треба було щось теплого з’iсти. Зняв капелюха й поклонився швейцаровi.

– Можна?

Тодi зайшов.

Роздивлявся, де б сiсти. Коли почув, що хтось його кличе. Це старий знайомий – Марко. Колись разом на сплавах працювали. Втiшно було його побачити через багато рокiв.

Пили пиво з нагоди зустрiчi.

Марко розпитував про життя, Панас скупо вiдповiдав.

– А як дiти?

– Одна була, Оленка, та й то…

– ?

– Поiхала вчитися до Львова. А тут вiйна. Довiдався вiд людей, що нiмцi забрали на роботи. Так i не вернулась.

Пиво випили, а до котлет не доторкались.

Панас витяг люльку.

– Кури цигарки.

– Це можна.

Марко знову замовив пива.

– А може ще повернутись. Отак часом нема, нема, та й диви…

– Та де там…

– А все може бути.

Обидва не вiрили, але обом хотiлося так говорити.

– Десь у Коломиi, – це вже Панас, – вернувся отак син до батька. Через дванадцять рокiв, а вернувся.

– А я що кажу.

– Той, говорили, мав лише п’ять рокiв, як пропав.

– А твоя?

Дiд Панас задумався, пригадував.

– Тепер була б така, як ця, – показав на молоду жiнку за сусiднiм столиком. На хвилину зупинив теплий погляд на ii вродливому обличчi. Потiм вийняв з бесаг пляшку. – Я iду вiд сестри, а вона менi цiеi слив’янки на дорогу.

– То повiз би додому.

– Не маю нiкого, однi стiни…

Розливав у чарки i – по скатертi.

– Якби отак вернулась, то скликав би все село i напоiв би до безпам’ятi.

– Пийте, куме.

– Дай Боже…

Дiд Панас думав, яке-то було б свято, якби Оленка повернулась. Питав, скiльки дiтей у Марка. Аж четверо, дякувати Богу.

– А в мене була одна, як палець… Пийте, куме, – припрошував, як у себе дома на празнику. – Та й така файна була, як ця…

Жiнка всмiхнулася, а Панас думав, що це до нього, i тому через стiл поклонився. Вона здивовано знизала плечима i щось прошепотiла до свого сусiда.

Панас говорив чи, може, тiльки думав:

– Я лиш одне iй наказував: учися та й учися. У школi ii завше хвалили. А книжки такi мудрi читала, що я з них нiчого не розумiв.

Наливав чарку за чаркою i пив. Не чув навiть, коли Марко розплатився й пiшов до поiзда.

«А якби отак це була Оленка? Попросив би-м ii за стiл та й спитав, чи пам’ятае свого тата. Або нi. За всi грошi, що тут мае, купив би iй хустину».

Вже не пив, а тiльки дивився на молоду жiнку й уявляв, що це його донечка.

Отже, подарував би iй хустину. Та що – хустина! Вона, напевно, i не носить хусток. Бо ж у мiстi виросла. Але вiн нiчого бiльше не мiг би сьогоднi iй купити. Таку в пасочки, з довгими тороками бачив на вокзалi в ларку. От вiзьме та й купить. Складе гарненько, пiдiйде до столика i скаже: «Не знаю, чия ви, але в мене була така Оленка, то вiзьмiть собi». Та й усе.

Починав вiрити, що буде так: вона дуже здивуеться, потiм схопиться з-за столу й скрикне:

«Таточку!»

Тодi вiн забере ii додому. Скличе все село i справить таке свято, якого ще нiхто не бачив.

А молода жiнка дивилася на нього. Дiдовi Панасовi здавалося, що навiть дуже пильно дивиться, нiби впiзнае. Що таке? В очах почало прояснюватися вiд хмелю, й Панас побачив на ii обличчi прикмети своеi дочки: так само посерединi волосся продiл, ямочка на бородi… Хотiв схопитися й крикнути: «Це я, я, батько!» Але не смiв, не був певний, що це Оленка. Найкраще буде зробити так, як задумав. І то вже.

Хитаючись, бо вiд слив’янки шумiло в головi, вийшов у вестибюль. Пiдiйшов до ларка. Купив – таку в пасочки з довгими тороками. Вертався швидко, спотикаючись на чиiсь клунки. Але за столом нiкого не було. Цього не ждав Панас. Це нiби хтось останню дошку витягнув з-пiд нього на хисткому мостi, нiби з грудей хтось вийняв серце й щось холодне поклав замiсть нього.

Знав: не було тут Оленки, тож не було й жалю. Тiльки в грудях гуляла порожнеча пiсля останньоi iлюзii.

У руках – хустина. Це все, що залишилось для нього. Хiба ще одна сльозина з усього його багатства блиснула, горошинкою скотилася по сивому щетинистому обличчю, та й вона загубилась солоним присмаком у куточку вуст.



1957




Грицькiв Новий рiк



Образок

Снiг спочатку маленькими, як комашня, а дедалi бiльшими i врештi лапатими клаптями лiпив Грицьковi в обличчя.

Дороги не стало видно, весь свiт злився в якесь безкрае, темно-бiляве море. Зупинився, помахав руками, щоб зiгрiтись. Праворуч чорнiв грубими стволами буковий лiс, лiворуч – сiра темрява.

Човпав далi снiгом i пригадував собi незвичайний сьогоднiшнiй день. Ще вчора Ганнусенька Дмитришина позичила йому червоного галстука. Вона – четвертокласниця, на новорiчне свято може й киптар надiти, а вiн один з першого класу прийде, як справжнiй пiонер.

Вранцi Грицько прокинувся вiд дуже бiлого свiтла. Глянув у вiкно – весь садок, мов у яблуневому цвiтi. Навпоперек – заячi слiди. Зiрвався, хлюпнув у лице прогрiтою водою з дiжки, втерся рушником, швидко випорожнив кухлик молока i наспiх одягнувся в кожушок.

– Я вже пiшов, мамо.

Бiг дорогою зигзагом вiд рова до рова, залишаючи першi слiди на снiгу. Вiд хати голови сiльради аж до дороги провисла мало що не до землi покрита колючим iнеем антена.

«Казав тато, що коли такий iнiй, то врожай буде добрий», – подумав Грицько. Постояв хвилину, завагався. Хотiлось струсити iнiй, щоб дрiт не обiрвався, та й жаль було робити шкоду урожаевi. Як обiрветься дрiт, то не буде говорити радiо, як стрясе iнiй, може не вродити жито.

Потряс тичкою, i маленькi шпильки iнею посипались на землю.

– Ще б спав! – гукнула за його спиною прибиральниця школи Настя. – Бродить зранку чогось по снiгу.

– Вуйно Насте, а у вас е корова?

– Ну, то й що?

– То вона сьогоднi вночi буде говорити?

– Хто це тобi казав?

– Тато. Ну, буде?

– А ти пiди та й послухай.

Гайвороння з криком пролетiло над головою.

– Якби я мав рушницю, то всiх би iх перестрiляв! – i Грицько покотився, як клубок, по дорозi.

– У-у! У-у-у!

Здоганяв чиiсь сани.

– Стiйте, вуйку, стiйте! – кричав на весь голос.

– Чого, загубилося щось?

– Стiйте!

Замiвши круто пiвдороги, конi зупинились.

– Вуйку! – вiдхекувався Грицько. – А пiдвезiть!

– Іди геть, шибенику! – розсердився дядько i цвьохнув батогом. – Орися он хвора, по лiкаря iду… – i рвонув коней.

Грицьковi стало раптом гiрко. Це ж батько тiеi Орисi, що сидить з ним на однiй партi. Згадав – i тьохнуло в грудях. І Грицька нiщо вже не тiшило: анi бiлий снiг, нi заячi слiди по городах, нi намиста iнею на гiлках.

Але в школi смуток трохи розвiявся. Там стояла прибрана ялинка, блищали на нiй iграшки, i свiчки були прикрiпленi на гiлках напоготовi. Грицьковi аж дух запирало вiд нетерплячки побачити, як то буде виглядати ялинка, коли в класi стане темно, а свiчки засвiтяться. А вiн продекламуе «У лiсi, ой, у темному» i чим голоснiше, тим буде краще. Та знову йому пригадалась Орися. І знову вiдлетiла радiсть.

Прийшов учитель Іван Юхимович.

– Ти вже на ялинку, Грицьку? – спитав вiн привiтно.

– Вже.

– Рано дуже. Але нiчого, будеш менi допомагати.

І Грицько незчувся, як повечорiло. Стругав смеречину, тикав гiлки за портрети, рiзав ножицями лубкий папiр на великi квадрати.

– А це нащо?

– Побачиш, Грицьку.

Іван Юхимович вiдкрив паперовий мiшок, повний пакуночкiв з цукерками й печенням.

– Гi-i-i, – заiскрились очi у Грицька.

– А це подарунки Дiда Мороза. Кортить побачити? Що ж, бери тепер, щоб слинка не текла. Грицько несмiливо взяв подарунок i подякував. Та щось у маленькому серцi захлюпотiло й теплом розлилося в грудях. Орися дуже хвора й на вечорi не буде, i подарунка не дiстане, йому стало дуже жаль Орисi. Загорнув пакуночок i задумався.

Надворi смеркало. Густiшало повiтря. Кричало гайвороння на снiговицю. До школи почали сходитися батьки i дiти. Грицько спробував повторити слова вiрша, але перед очима стояла Орися. Така червона вiд гарячки, а мама плаче…

Дiти вже прибирались до хороводу. Зараз погасять свiтло й засвiтять ялинку. Хтось прикручував гнiт у лампi.

Грицько аж зморщив чоло. Кинувся до вiкна – там уже колихалася над снiгом темрява, кинувся з коридору в клас – там горiла вогнями ялинка, й розтоплене золото капало з неi на пiдлогу. Так гарно, а Орисi нема. Билося серце, як спiймана пташка.

Повернувся i шурхнув надвiр. Холод i темрява хвилею вдарили в обличчя.

Страшно…

На шиi галстук, мов мак. «А ти, Грицьку, вже пiонер, – скаже Орися. – Пiонер, а боiться».

Та де там боiться, тiльки то далеко, а вiн мае декламувати вiрша.

Та й що Іван Юхимович скаже?

А хiба то далеко? Через царину на однiй нозi. Фi-i! А Орися бiдна засмiеться i iй стане вiдразу легше. А батько Орисин скаже: «То ти таки чемний хлопчик». Грицько тодi вiдповiсть: «Бо я пiонер. Дивiться на галстук, коли не вiрите».

І, натиснувши шапку, Грицько помчався щодуху, мiцно тримаючи пiд пахвою пакуночок з цукерками.

На царинi свистiв по заметах колючий вiтер. Грицько бiг навпростець, бо дороги й так не було. Раптом зупинився.

– А що, як батько Орисин знову розсердиться i скаже: «Що тобi до моеi Орисi, шибенику?» Тодi Грицько вiдповiсть: «А я, вуйку, не до вас. Я Орисi цукерок принiс, бо в нас Новий рiк i всiм дають подарунки. А ви, як хочете, вiзьмiть одну та й не кричiть».

І далi почовпав снiгом. Ще один ярок пройти, а там уже близько. Але чомусь ярка нема. Йшов, перевалюючись з боку на бiк.

Враз – шу-ф-ф! – i повний рот снiгу, й нема чим дихати. Грицько пiрнув у замет, як у пiр’я. Опинився аж на днi балки. Обтрушувався, вiддихувався i… ахнув. Пакуночка не було. Пробував шукати, розгрiбав руками снiг, у нього заклякли пальцi, в рукави набилося снiгу, але де там! – пакуночка не було. Грицько гiрко заплакав. А Орисина хата здалеку дивилася на нього своiми вiкнами, як двома великими очима. Весь у снiгу, мокрий i втомлений, ледве вибрався на гору. Нерiшуче стояв пiд хатою i думав, як зайти i що сказати.

Але рипнули важкi оббитi дверi i з них виглянула кошлата сива голова.

– Що за мара чапае? – пильно дивився старий на малу постать, подiбну на живу снiгову бабу.

– Я Грицько Герасимiв. Орисi хотiв цукерок принести, але загуби-и-в.

– Ану, живо до хати!

– Але я ще… вiрша маю в школi казати… – ледве белькотiв посинiлий вiд холоду Грицько, та старий потягнув його за руку й замкнув дверi.

У хатi на столi красувалась маленька ялиночка, Орися блiда лежала на лiжку i приязно посмiхалася до Грицька.

– Я подарунок нiс тобi, Орисю, але загубив у яру. Як снiг розтане, то ми знайдемо.

Та раптом Грицько сунув руку в кишеню i зрадiв: там були цукерки. Вiн забрав iх у жменю i простяг Орисi.

– Бери, це в мене залишилося.

Мати Орисина сушила над пiччю мокрий Грицькiв одяг, а батько збирався на село до Герасима повiдомити, де його «парубок» ночуе. Грицько сидiв на лiжку бiля Орисi, робив iй пiвникiв з паперу й не жалiв уже нi за цукерками, нi за новорiчним вечором, нi за тим, що нiхто не почуе, як вiн гарно декламуе вiрша.




На порозi


Володька в цьому роцi помiтно змiнився. Це завважили спочатку вчителi, а потiм i однокласники. Максим Іванович, директор, не без гордостi зазначив на педрадi, що змiна в поведiнцi Володi Зайця – результат його копiткоi працi. Старенька вчителька Олена Григорiвна вбачала зовсiм iншi причини, але мовчала, тiльки часом заперечливо похитувала головою. Максим Іванович терпiти не мiг заперечень, сумнiвiв.

– Так, саме так, шановна Олено Григорiвно. Ви не хитайте головою. У позаминулому роцi вiн був у Козубенка. Вилiтали шибки, а на цвяшки, вбитi в парти i стiльцi, сiдали не тiльки учнi, а й сам Іван Іванович деколи приземлявся. У минулому роцi, у восьмому класi, вiн був у вас. Виключали? Виключали. Приймали? Приймали. І знову виключали.

– Я, Максиме Івановичу, нiколи не була за те, щоб виключати. Вiн здiбний учень. Це вже, дозвольте сказати, ви…

– Та-ак! Дозвольте сказати! Дозвольте сказати, що ви тiльки й знали – обороняти. А що зробили конкретно? У цьому роцi я особисто ним зайнявся. І от – результати.

Але Олена Григорiвна далi ледь помiтно похитувала головою, i тепла усмiшка, як при згадцi про дорослого сина, поглиблювала старечi зморшки на ii обличчi.

Деякi однокласники були явно незадоволенi Володькою. Ще пiвроку тому вони вважали його своiм ватажком. Досить було йому кивнути пальцем, як вони готовi були до чергового бешкету. Або виходили на вулицю, ставали гуртом i показували пальцями вгору, поки довкола не збирався натовп, або влаштовували чергу бiля якогось магазину, протягали тоненький дрiт перед класними дверима, а то й набивали в парти цвяшкiв. А тепер нi Юрковi, нi Васильковi не вдавалися пустощi. Спочатку думали, що Володька захворiв. Але ж нi, вiн був здоровий i рiс з кожним днем, а на його обличчi прозирала серйознiсть разом з темним пухом пiд носом. Тодi вирiшили: зазнався.

І вiд цього Володi було прикро. Вiн сам не знав, чому йому вiдхотiлося пустувати. І взагалi, багато дечого не мiг зрозумiти. То голос почав йому зриватися, то появився раптом бас, а на обличчi почав рости мох. Йому ще деколи хотiлося когось ущипнути або пiдставити ногу якiйсь дiвчинцi, iнодi насилу стримував себе вiд непереможного бажання штурхнути на вулицi поважну жiнку, але щось невблаганне, нове, незнане, не дозволяло йому цього зробити.

А товаришi, тi самi нерозлучнi Юрко й Василько, почали триматись осторонь. Дуже гiрко було Володi. Врештi замкнувся вiн сам у собi. Та ще якось побачили його хлопцi з восьмикласницею Олею Побiгущою в кiно!

Це сталося зовсiм випадково. Володька стояв у черзi за квитками. Коли вже пiдходив до вiконця, побачив, що в самому кiнцi черги стоiть Оля. Вiн просто пожалiв ii i взяв два квитки. Пiдiйшов, привiтався.

– Я взяв тобi… – вiн вiдiрвав один квиток i подав Олi.

– Дякую, – зрадiла та i вийшла з черги.

Володя в цю хвилину помiтив, що в Олi синi очi. Хотiв вiдповiсти на подяку, та з горла видобулося щось зовсiм невиразне, i вiн тiльки махнув рукою.

Оля простягнула руку за квитком, але раптом опустила. Володi виступив пiт на чоло. «Не хоче брати тому, що я Заець», – подумав i вже хотiв пiти, коли Оля:

– Я забула, я ж з Галкою.

– А-а… Не знав я. Ну, то вiзьми два.

– А ти?

– Та я завтра… – i вiдвернувся.

Це бачили Юрко й Василько. Вони добирались до каси без черги.

– Олi вiддав, кавалер! А нам не хотiв узяти, – кинули йому вслiд.

Володьку – як окропом. Повернувся i схопив Юрка за оборки. Той перелякано дивився на товариша i, щоб злагiднити гнiв небезпечного противника, почав виправдовуватись:

– Та це я так, пожартував, пусти…

– Гляди!.. І стань в чергу.

– Тю-у, який! Ти ж сам нiколи не стояв!

Василько кудись зник, не хотiв зв’язуватися з Володькою. Володя вiдштовхнув Юрка, повернувся й зустрiвся поглядом з Олею. По ii очах було видно, що вона задоволена поведiнкою Володi. Але вiн був вкрай збентежений i цього не помiтив.

– Чого стоiш? – буркнув. – Ну, пiди, розкажи, що я знову заводжу бiйки коло кiнотеатрiв!

У вiдповiдь Оля подала йому квиток.

– Вiзьми один, Галя не йде.

Вiн узяв i швидко вiдiйшов.

У кiнозалi сидiли разом. Володька крадькома зиркав на рiвний носик сусiдки й думав, про що заговорити. Погляд його зупинявся кожен раз на пухнастому ii кучериковi бiля рожевоi мочки вуха, i це заважало йому почати розмову. Ззаду доносився шепiт Юрка й Василька:

– Сидять обое, диви! Хи-хи-хи…

– Парочка.

Оля – як на жаринках. Володя теж почував себе не краще. Що там було на екранi, вони не могли б докладно розказати. Та й мiж собою – нi слова. Так якось незручно. Володя аж прiв вiд думки, як вiн повинен повестися пiсля кiно: чи провести Олю додому, чи сказати «на добранiч» i пiти. Але не сталося нi одне, нi друге. Бо коли виходили, Оля раптом зникла в натовпi. Й Володя полегшено зiтхнув.

А на другий день усi немов змовились у класi. Коли в очi з ким – лукавi посмiшки, коли ж обернеться – шепiт. І виразно видiляються слова: Оля… кавалер… страшна любов.

Володi було образливо. Хотiлося повернутись i дати ляпаса першому-лiпшому, хто шепочеться. Але стримався. Подумав, що на це сказали б iншi. Зловив себе на тому, що думав саме про Олю. І вiд цього стало приемно. Смiливо й гордо глянув на товаришiв. А вони, побачивши, що вiд збентеження нема вже й слiду на обличчi Володьки, переможенi, опустили очi.

Вiдтепер у Володi появилися iншого роду розваги. Кожного дня вiн приходив до школи ранiше за всiх i вистоював у коридорi до першого дзвiнка. Проходжувався бiля стiнгазети або старанно перечитував плакати, немов вивчав кожну окрему букву. Зрештою, за якийсь час вiн знав напам’ять майже всi статтi стiнгазети, всi написи на фотомонтажах, а букви на плакатах набирали чимраз бiльше ознак живих iстот.

Пiд час таких занять Володя намагався нiкого не помiчати. Проте не мiг не привiтатися з Оленою Григорiвною. Це, мабуть, тому, що вона дуже поволi пiднiмалася сходами нагору. А може, тому, що на ii зморщених щоках завжди спочивала добродушна посмiшка, а очi були зiгрiтi теплом.

Часто з нею разом або перед ii приходом пiднiмалась угору невисока щупленька дiвчинка. В поясi пальцями обхопив би, а темно-каштановi товстi коси ледве вкладались на ii голiвцi. З нею також вiтався Володька. Вона вiдповiдала кивком голови й швидко бiгла в клас. Коли ж iх iшло двi або бiльше, вона не дивилася в бiк Володi й робила незадоволену гримасу у вiдповiдь на багатозначнi натяки й жести своiх подруг. Тодi Володька насуплював брови, стискав губи так мiцно, що на бородi виступала ямочка, й заходив до класу.

Так минав час.

Аж одного дня сталось таке, чого не чекали нi учнi, нi вчителi, нi сам Максим Іванович.

Володька за щось (нiхто не знае, за що!) потрапив у мiлiцiю, де пробув цiлу нiч. Поки ця справа вияснялась у кабiнетi директора, звiстка блискавкою облетiла школу. Навiть учнi молодших класiв перешiптувались: Заець сидiв пiд арештом, його виключать – i рiзнi варiанти причин – за хулiганство, а вiрнiше всього, за крадiжку на базарi.

Перед канцелярiею – стривоженi учнi. Звiдти вийшла заклопотана Олена Григорiвна. В кабiнетi перед похмурим директором стояв Володя Заець. Чорний чуб розсипався на чолi, темнi очi спинились на нiжцi стола.

Максим Іванович суворо й холодно, як безпристрасний суддя, дивиться на Володьку з-пiд зсунутих на нiс окулярiв. У його очах – щось подiбне на докiр i зневагу до невдячного годованця. Володя вiдчував це i бажав, щоб швидше все закiнчилось.

– Ну, то розповiдай, Заець, як ти вчора потрапив у мiлiцiю, – з ноткою злостi в голосi – директор.

Володя мовчав.

Максим Іванович ще i ще раз повторив питання, але вiдповiдi не почув.

– Слухай, Володю, – вже трохи м’якше, – ти мусиш розповiсти. Що робив учора в оранжереях парку?

Володя здригнувся, але далi мовчав. Тiльки загадкова усмiшка на мить торкнулася уст i вiдразу згасла. Нi, вiн не скаже нi слова.

Йому яскраво пригадалася вчорашня неприемнiсть, i в темних очах майнула та сама дивна посмiшка.

У всьому винна подруга Олi – Галя. Три днi тому пiсля урокiв вона пiдбiгла до Володi й пiд великим секретом сказала, що незабаром, тобто сьогоднi, в Олi день народження (п’ятнадцять рокiв!), що батько дозволяе iй забавитися зi своiми товаришами i що Оля хоче запросити Володю, тiльки сама соромиться. Володя розтав вiд щастя, вдячно стиснув Галi руку й бiгом помчав додому.

Дома зосередився: як йому бути, з чим прийти? І тут вiдразу – перешкоди. Увечерi прийшла з роботи мама й послала Володю до сусiдки Тонi позичити грошей. Стало ясно, що йому тепер не дiстанеться нi карбованця вiд мами. Вiн почав переглядати всi своi книжки, але жодноi годящоi не знайшов: усi старi, з погнутими обкладинками. Володя тодi придумав iнше. Намалюе орнамент, вiн умiе малювати, а пiд ним напише вiрша. На другий день орнамент був готовий, та нiчого не виходило з вiршем. Ще промучився один день, але, крiм рядка «Питнi оди вийшли з моди», далi не пiшло.

Хлопцевi недалеко було до розпуки. Вчора зустрiвся з Олею у коридорi. Червона, як пiвонiя, пробiгла вона мимо нього i тiльки у дверях класу оглянулася. Хитнула запитуюче головою, що мало означати: «Прийдеш?» Володька вiдповiв кивком: «Прийду».

І вiн рiшився на вiдчайдушний крок.

Пiзно ввечерi крався у парку до теплиць. Сторож дрiмав, а через склянi дверi виднiлись освiтленi неоновими лампами червонi й кремовi троянди. Тiльки три зiрве, хiба це крадiжка?

Тихо рипнув помiст – Володька затамував подих, притулившись до стiни. Сторож спав. Ступив ще один крок. І раптом щось брязнуло, щось упало i з дзенькотом покотилося по пiдлозi. Скрикнув сторож, кинувся Володя до виходу, збив старого з нiг i – втiкати. Але старий тюпав за ним i кричав щосили. Володька мав надiю втекти, та ба! При виходi з парку загородила йому дорогу кремезна постать у мiлiцейському кашкетi й наказала льодовим голосом:

– Стiй! Вашi документи?

…Максим Іванович почав уже виходити з рiвноваги. Грюкнув кулаком по столу й крикнув:

– Останнiй раз питаю: що робив учора в теплицях?

– Не можу цього сказати, Максиме Івановичу.

– Тодi прощайся раз назавжди зi школою. Тобi мiсце в трудовiй колонii!

Володьку здушили сльози. Те, що сказав директор, здалось йому неймовiрним. Перед очима постала постать матерi – вдови, яка завжди перед зарплатою позичае грошей у сусiдки Тонi. Сердито витер кулаком непрошенi сльози.

– Можеш iти, – сказав останне слово директор.

Але тут вiдчинилися дверi, в канцелярiю вбiгла Оля. За нею увiйшла Олена Григорiвна.

– Хто дозволяв заходити? – гримнув на Олю Максим Іванович.

Оля смiливо пiдiйшла до столу й стала поруч з Володею.

– Це я винна. Це менi на день народження хотiв Володя принести квiти.

На хвилину стало дуже тихо. Тiльки Олена Григорiвна стримано посмiхалася, а в ii очах свiтилась материнська нiжнiсть.

Оля важко дихала вiд хвилювання, поклавши долоню на груди.

Володя розгублено дивився на присутнiх i врештi зупинив свiй погляд на розчервонiлому обличчi Олi. Максим Іванович хотiв було щось сказати, коли враз зауважив, що перед ним стоять не дiти. І це вiдкриття його збентежило.

…Бувае часто: якась мелодiя нагадуе давно забуте, тепле, хороше. Бувае, що усмiхнене обличчя незнайомоi людини розiгрiвае зачерствiле серце. Трапляеться – двi тiнi серед густого листя бузку будять далекi спогади, припорошенi пилом часу.

А Максим Іванович теж колись був молодий. Перед ним стояли хлопець i дiвчина, якi тiльки що ступили на порiг юностi. Позаздривши цiй щасливiй i такiй короткiй, единiй хвилинi у життi, суворий директор несподiвано для себе самого полагiднiшав.

– Гаразд, можете йти…

І вiн почав набирати номер вiддiлку мiлiцii.



1958




Кленовий вiночок


Завадович не любив, коли його будили в недiлю пiсля обiду.

– Зiно, донечко, там дзвонить хтось, – покликав, але нiхто не обiзвався. – Ах, ii немае… Маню, чуеш, Маню! О Боже. Всi сплять.

Дзвiнок продеренчав ще раз, загавкали собаки. Завадович незадоволено кректав, пiднiмаючись з лiжка. Одягнув пiжаму, ступив у пантофлi й почвалав до дверей.

На схiдцях бiля входу стояв i помiтно хвилювався молодий мужчина. Передихнув i пiдняв руку, щоб натиснути востанне на кнопку дзвiнка, коли почулись чиiсь повiльнi кроки, хтось шикнув на собак i скреготнув ключем. У дверях показалась лисина i чисто виголене обличчя немолодоi людини.

– Вам кого?

– Я товариш Зiни.

– Хм… Не пригадую, – приглядався Завадович до худорлявого високого чоловiка в чорному кiтелi з золотими дубовими листочками на комiрi.

– Не пiзнаете, бачу. Я ж Антiн, Семенюк.

– А-а… Тодi… тодi прошу. Тiльки… тiльки Зiни немае. До державних готуеться. Завтра здае останнiй екзамен.

На устах Антона сковзнула радiсть. Хотiлося вiдразу запитати про все: як здала попереднi екзамени, куди дiстала призначення на роботу, але заспане обличчя Завадовича зi слiдами мережаноi подушки на щоцi i холодний погляд зупинили його.

– Тодi я, може… завтра пiсля екзаменiв зайду. Щоб не перешкоджати.

– Та ви заходьте…

Менший пес не переставав брехати, другий – гладкий, з вiдрубаним хвостом пiдстрибував i лащився. Антiн сiв у крiсло. В душi дивувався, як це Завадович так добре тримаеться. Не постарiв, не зморщився. Такий самий, як був ще тодi, коли працював директором шестикласноi школи i тлумачив дiтям, що Пiлсудський виграв Першу свiтову вiйну. Чомусь пригадалося саме це, i добродушнiсть враз зникла з обличчя Антона.

– Якими вiтрами? – почав розмову Завадович.

– Просто з тайги. Вiдпрацював пiсля технiкуму три роки, а тепер…

Завадович кахикнув.

– Ну, ну, а тепер?

– А тепер таки в Пiдберiзьке лiсництво.

– Так, так. Це добре. Повертатись у рiдне село, так би мовити, в середовище, з якого вийшов – це благородно. Так… так… Повертайтесь, щасти вам Боже.

Антона пересмикнуло. Щось фальшиве й недоброзичливе вiдчув у голосi Завадовича. Вiн знав давно: Завадович його не любить. Здавна не любить.

…Колись, ще в четвертому класi… Клас комбiнований. Молодшi «другаки» прислухаються до вiдповiдей старших, радi з них кепкувати. А вiн нiяк не розумiв заплутаного польського речення: «Свенти Ян шедл пшез ляс i одмавял пацежи».[2 - Святий Ян йшов через лiс i молився.] Антiн переклав: «Святий Іван йшов через лiс i гнав пацята». Клас гримнув реготом. Смiявся i Завадович. Смiялися тiльки його губи i два ряди золотих зубiв, а очi були холоднi, недобрi. Роздався трiск. Антiн присiв вiд болю, шматок лiнiйки вiдлетiв до вiкна. І раптом сталося таке, чого нiхто не чекав. Маленька Зiночка, що вчилась у другому класi, прискочила до батька, вирвала з рук переламану лiнiйку й викинула через вiкно. Обуренi оченята гнiвно дивилися на збентеженого батька.

Вiдтодi душа Антона немов роздвоiлася. Завадовича ненавидiв, а на його донечку крадькома поглядав i чомусь червонiв. Часом йому хотiлося сказати iй щось хороше, але не мiг. Бо вона дочка Завадовича.

…Пам’ятае той незабутнiй вересень. Вiн ще не бачив червоноармiйцiв, але учнi зiйшлися до школи й гомонiли, що панська Польща вже небiжка. Зiна до школи не прийшла. Не було й директора школи Завадовича. Глуха злоба заворушилась у серцi Антона.

– За Польщею плачуть, – вирiшив. І Антоновi забажалося чимсь дошкулити iм сьогоднi. Зiрвав зi стiни криводзьобого орла й подався з ним до хати Завадовича. Довго ходив бiля ворiт, вичiкуючи. Врештi побачив на подвiр’i Зiну. Покликав.

– Вашу Польщу дiдько взяв, ти чула? Тепер твому татовi дадуть за шляхту загродову!

– Мiй татко зовсiм не поляк, – промовила пошепки, не пiдводячи очей.

– Перекiнчик! Перекiнчик! Гаврила Безпалького до кримiналу запакував! На тобi вашого орла. Повiсь у хатi i молись тепер до нього.

Зiна гiрко заплакала. Повернулась i миттю побiгла в садок. Антiн опустив орла. Стало соромно, гiрко. Що вона винна? Хай би вже старому так… а то… Хвилинку постояв, повагався i враз погнався слiдом за Зiнкою. Догнав, схопив за руку i знiяковiв. На нього дивились очi, голубi, як умите дощем небо, – тужливо, докiрливо.

– Ходи до школи.

– Справдi? – блиснув радiстю ii погляд. – А мене там не будуть бити?

– Нi, – запевнив Антiн.

У ту ж мить хтось шарпнув його за плече.

– Забирайся геть! – гаркнув над вухом Завадович.

Антiн стрепенувся, але вперше в життi вiдчув у собi смiливiсть i з ненавистю поглянув на учителя.

– Менi ся не хоче! – крикнув. До Зiни: – А ти приходь до школи, нiхто тобi нiчого не скаже. – І з незалежним виглядом пройшов бiля Завадовича, презирливо чвиркнувши крiзь зуби.

…Антiн ходив до десятого класу, Зiна – до восьмого. Саме в той час батько Антонiв вiдмiряв Завадовичевi учительську присадибу, а п’ятнадцять моргiв записав у колгосп…

Так, Антiн знав, що Завадович його ненавидить. І все-таки переступив порiг цiеi хати.

– Я також думаю, що це непогано, – промовив пiсля короткоi мовчанки. – Може, й Зiна забажае в рiдне село?

Завадович стиснув зуби.

– Треба думати логiчно. Ви ж знаете, що ми давно звiдти перебрались.

– Так, так. Пам’ятаю. У час колективiзацii. – І знову глянув гострим поглядом на малi, заплилi очi Завадовича. – А ви непогано влаштувалися, бачу.

– Дякувати Богу. Лаборантом в унiверситетi.

Мовчанка.

– Значить, прийшли провiдати старого учителя.

Антiн нахмурив чоло.

– Зiну прийшов провiдати.

– Якже, шкiльнi товаришi… Тiльки не знаю, чи вам доведеться з нею зустрiтися. Маню, чуеш, Маню! (З кухнi обiзвався жiночий голос.) Чи не завтра в Остапа iменини? Так? Який жаль, – розвiв руками Завадович. – Вона, напевно, пiде до нього. Напевно.

В Антона кров прилила до обличчя.

– Так!.. А що це за Остап, якщо можна спитати?

– Ага, я навiть не сказав, – солодкаво заговорив Завадович. – Правда, ви не в курсi справ. Наречений, наречений нашоi Зiночки. Інженер, прекрасна партiя. Може, й ви загостите на весiлля, ми повiдомимо, – i ехидно залюбувався поблiдлим обличчям гостя.

– Б…брехня! Пiдла брехня! – зiрвався Антiн. Рвучко вийняв з кишенi листа i кинув ним в обличчя Завадовичевi. – Читайте, що вона писала мiсяць тому!

Збентежений господар швидко опам’ятався. Зiм’яв листа, жбурнув його в кут i гримнув кулаком по столу.

– Правда! Правда, добродiю. А ви як гадали? На село дичiти? Вона в аспiрантуру здаватиме, у неi вища освiта, а ви… ви з лiсу вийшли, у лiс i вертайтесь. Щасливоi дорiжки!

Хтось подзвонив, загавкали собаки.

– Напевно, Остап, – кинулась з другоi кiмнати господиня.

До кiмнати ввiйшов кучерявий юнак з рiденькими бакенбардами й тоненькими вусиками. Вiддавав з порога низький поклiн господарям.

– Добридень, професоре, добридень! Цiлую ручки, добродiйко. Я сюди i назад… – Глянув скоса на Антона. – У нас, тобто в мене, завтра пiкнiк, iменини. Зiна знае, Зiна йде. Я вас, панство, прошу. Не вiдмовте.

Вiн викручувався, розкланювався, довго прощався з господинею в передпокоi.

В Антона потемнiло в очах.

– Панство… Свинство, – процiдив крiзь зуби i, не помiчаючи нiкого, вийшов.


* * *

Другого дня Зiна здавала останнiй екзамен. У скверику перед унiверситетом ждали ii батько, мати i Остап з букетом троянд.

– Все повинно йти добре, – Завадович нервово потирав руки. – Я говорив з Денисом Лукичем, все в порядку. Вiн же приймае екзамен.

– Але ж ii вже рекомендували, Владку. Значить…

– Значить, значить! От здасть на трiйку, то про аспiрантуру нема мови.

– Бiйтесь Бога, – втрутився Остап, – як можна таке говорити? Зiна така здiбна, розсудлива… О, нi! Зрештою, чого журитися? Ви тiльки знаете аспiрантуру.

– А що iнше, що iнше? – з вiдчаем прошепотiла Завадович. – Якби десь тут на роботу, то хай би, але ви знаете: глухi села, без транспорту… Жах!

– У нас на заводi знайдеться мiсце. В лабораторii. Якраз хiмiка потрiбно. Доручiть цю справу менi.

У цей час Зiна вiдповiдала на останне питання. Голова комiсii, професор, з кислою мiною слухав вiдповiдь. Зiну це бентежило. Денис Лукич пiдбадьорююче кивав головою.

– Тепер ще одно питання, – звернувся голова. – Скажiть, будь ласка, у вас було коли-небудь таке, сказати б, гаряче бажання працювати науково?

– А чому ви так питаете?

– Чому? Як вам сказати. Ви хороша студентка, вiдповiдь ваша була непогана, але менi здаеться… я знайомився з вашою дипломною… що студента Калишенка доцiльнiше було б рекомендувати…

Зiна до слiз почервонiла.

– Так у чому ж справа? Хiба я набивалася? Ви самi…

– Нi, нi… Я про вас мало знав. Це, от… Денис Лукич дуже настоював.

Зiна пiдняла голову. Енергiйно вiдкинула товсту русяву косу. В синiх очах майнула iскорка гнiву й образи. Кругле личко пашiло рум’янцем обурення. Вже без слiз подивилася на професора. Згадала частi вiзити Дениса Лукича в iх дiм, надто прихильнi висловлювання батька про нього… Протекцiя! Який сором! Як це гидко!..

Втомлена, розчервонiла й рiшуча пiдiйшла до скверика. Хвилинна мовчанка. Замiсть полегшеного вiддиху i радiсноi звiстки, кинула холодне:

– Я здала, йдiть додому. Прийду о дев’ятiй.

Завадович здивовано глянув на дружину. Остап кинувся за Зiною.

– Ах, вiдчепiться, ради бога. Чого вам треба? – сказала так рiзко, що Остап оторопiв. Такого тону вiд Зiни ще не чув. Не мiг, правда, нiколи признатися, навiть самому собi, що Зiна ставиться до нього прихильно. Але ж завжди була ввiчливою. Вiн нiколи не говорив iй про своi почуття. Та хiба це основне? Зате вона завжди могла вiдчувати його турботу. Вiн умiв вести себе за столом (ii мати цим просто захоплювалась!), Завадович обожнював його практичний хист. Остап знав: Зiна вiдповiдна партiя. Вiн – iнженер, вона – науковець, у ii батькiв велика, гарна квартира, а вона – одиначка.

– Зiно, що за тон? Ми тут переживали, а ви навiть…

– Хто вас просив? Сховайте своi квiти…

– Я не розумiю, що з вами? Ви ж обiцяли сьогоднi прийти…

– Не чекайте, не буду. І взагалi, я прошу вас, не приходьте бiльше.

– Розумiю… Це пiсля вiзиту вчорашнього гостя в мундирi лiсничого. Про нього ви якось згадували! Прощавайте!

Зiна зупинилась здивована: невже Антiн?…

А ввечерi Завадович кричав i, прискаючи слиною вiд злостi, врештi розповiв Зiнi, як вiн випровадив з хати цього знахабнiлого селюка. Важко було це слухати, але знала, що батька не переконае.

Зiна замкнулась у собi. Зайшла у вiддiл кадрiв за призначенням. Там дивувались, чому вона мiняеться зi своею подругою мiсцем роботи i вибирае такий вiддалений район.

Вдома нiчого не пояснювала, не розповiдала. Люстри, килими, собаки почали ii дратувати. Навiть батьки iй стали чужими. Вiд Остапа втiкала i замикалась у своiй кiмнатi.

– Зiно, ти тiльки подумай, що робиш? – вирiшив нарештi батько поговорити з нею. – Ти фанатик, ти взагалi ненормальна. Мати таку можливiсть залишитися у мiстi i…

– Татку, – рвучко пiднялась з дивана. – Не смiйте нагадувати. Як не соромно!

– І це ти говориш? Ти, вiд якоi я слова лихого не чув?

Мовчала. Ковтала сльози.

– Доню, як же з Остапом?!

– Ах, вiдчепiться вiд мене зi своiм Остапом! Що мiж нами було? Вiн до вас приходив, а не до мене.

– Така партiя! Боже мiй, така партiя!

Зiна спаковувала своi речi, мовчки слухаючи зiтхання i докори матерi.

Не чекала вересня. Швидше звiдси. Геть. На свiже повiтря.


* * *

Антiн iшов стежкою попри вориння, переступив перелаз i подався над рiку. Вперше за два тижнi роботи в лiсництвi вийшов побродити по старих мiсцях.

Нахилився над водою, вмочив руки i спiвчутливо кивнув до худорлявого обличчя, що вiдбилось у водi:

– Помарнiли, постарiли ми останнiм часом, друже.

Зiтхнув. Пройшовся понад рiчкою, перебрався через кладку на другий бiк. Колись тут пас вiн овець. А ось тут уперше побачив Зiну, дочку учителя Завадовича. Вона, худенька, з великими очима, спитала, чи це плесо мае дно. Вiн вiдповiв iй тоном знавця, що до неба треба тiльки три смереки, а до дна рiки бiльше. Таке плесо! Їй було дивно, а йому приемно.

…На зарiнку пащiв розпечений пiсок. З невисокоi скелi капали у воду камiнчики, як дощ великими краплями. Неподалiк вiд стежки шелестiв лапатим листям клен. Той самий клен.

Антiн пiдiйшов до дерева, зiрвав кiлька листочкiв i склав iх хвостиками докупи.

«Я сплету тобi з них вiнок i наряджу, як iндiанку». Гудiли тодi бджоли над ромашками, пах чебрець, пахло зiм’яте кленове листя, не доплiталися вiночки. Закривала очi i ховала голову на його колiнах. Вiн розплiтав ii русявi коси i прибирав iх кленовим листям. Лагiднi променi сонця гралися, ховались у золотому волоссi.

А потiм… Все рушилось зi свого мiсця, як русло рiки пiсля повенi.

Весною розпочалась органiзацiя колгоспу. Батько Антона вiдмiрював землю. Завадович позеленiв вiд злоби.

– Забрали. На петрушку залишили. А я купував, тягнувся. Ччорт!

Настиг Зiну i зiгнав на нiй злiсть:

– Якщо тебе ще раз побачу з тим репаним Семенюком, поб’ю!

Тодi вона круто повернулась i, незважаючи на оклики батька, пiшла… До клена.

Це було останньою причиною виiзду Завадовича з села.

Наступала рання весна, коли вони прощалися. Несла рiка каламутну воду, лопали бруньки на деревах, текли з гiр потоки.

– Не забудеш, Зiночко?

– Нiколи не забуду.


* * *

…Гудiли джмелi, вiтаючись з квiтами, шелестiв клен.

– Забула… Як вона могла все це забути?

Зв’язував листочки, доплiтав вiночок…

Внизу дзюрчала рiчка по камiннi, за рiкою принишк вiд спеки луг. За лугом – школа. Та сама школа. Якась дiвчина в строкатому платтi вийшла на веранду, зiйшла по сходах, пройшла повiльно кiлька крокiв i враз помчалась до рiчки, по-дитячому пiдплигуючи. Над водою зупинилася, закинула руки за голову. Потiм простягнула iх вперед, мовби вiталася з горами.

Антiн придивлявся до стрункоi дiвочоi постатi. Раптом здригнувся i, зiрвавшись з мiсця, побiг до рiчки.

Дiвчина помiтила його й опустила руки. Нерiшуче, вагаючись, пiдходила ближче до води. Ступала по кам’янистому дну. Швидка течiя зачiпала плаття, сонце слiпило очi. Антiн стояв на березi, вiрив i не вiрив, i окликнути не мiг.

На самому краю рiчки спiткнулась, але мiцна рука пiдхопила ii i винесла на берег. Кленовий вiночок холодною зеленню дiткнувся ii гарячого обличчя, гiркуватий присмак зiм’ятого листочка розплився i затерп на устах.




Злочин


Бiлою змiею в’еться снiг по дорозi. Ідуть телефоннi стовпи один за одним, мов зажуренi подорожнi, виграе вiтер морозну пiсню на дротах. Я повертаюсь на свое передмiстя. Менi не холодно, мене грiе мое щастя.

Бринить у дротах сумна мелодiя, а в мене на серцi – радiсть. Я йду, iду, а пiтьма колишеться над землею, така морозна пiтьма, рiздвяна.

І раптом з темряви хтось кидае два слова, як два пекучi поличники: «Ти – злодiй!» Кидае не як звинувачення, а як вирок, присуд. Здригаюся, немов вiд пострiлу над вухом. Хто це сказав? Оглядаюся навкруги, заглядаю у власну душу, шукаю – i все говорить менi мовчанкою:

– Ти – злодiй.

Пригадую… Цi два страшнi слова тiнню, назирцi йшли за мною вже довгий час, i знав я, що рано чи пiзно вони стануть передi мною, як моi двiйники. А тепер, коли вже вiдбувся суд, коли незримi погляди знайомих вiдвертаються вiд мене, схвалюючи вирок, дозвольте менi сказати останне слово.

Так, я злодiй. Я вкрав чуже щастя. Ба нi, чужого щастя я не крав, я тiльки на чужому мiсцi будую свое власне. Вислухайте мене. Може, знайдете в моему вчинку хоч трохи благородства.

Одного осiннього дня сидiв я в парку на лавочцi. Пливли по небу бiлi хмаринки, розiрванi на клаптi, як моi думки. Любо було дивитися на них i бачити в них себе.

Маленька дiвчинка в червоному платтячку покинула вiдерце з пiсочком i несмiливо пiдiйшла до мене.

– Ти хто така?

– Я сховалася вiд мами, а…

Пальчиком водила по моему колiнi.

– У тебе новий костюм, а менi мама купить новi черевики.

Простягнула ручку до мого обличчя.

– Якi в тебе вуса! – дотикнулась до вусiв i опустила раптом ручку. – В тебе лице мокре, ти плачеш?

Тодi я схопив ii на руки, нiжно пригорнув i поцiлував у рожевi запашнi щiчки.

– Чия ти?

– Мамина.

– А мама де?

– Там… Я сховалася.

– Вона знайде тебе?

– Знайде.

– А я заберу тебе з собою.

– І маму забереш?

Я здивовано глянув на дiвчинку й не вiдповiв.

По алеi швидко йшла молода жiнка, оглядалася довкола, кликала:

– Любко! Любочко!

Дiвчинка шепнула.

– Сховаймося за кущик.

Я послухався. Ми приклякнули за густими кущиками бузку й пильно приглядалися. Любка, як мишеня, водила хитрими оченятами за голубим платтям своеi мами, затуляла ротик, щоб не засмiятись. Я також приглядався через гребiнь галузок до молодоi жiнки, темноволосоi, невисокоi, зi стурбованим обличчям.

– Досить бавитися, Любко, обiзвися.

– Мамо, ми тут!

Усмiшка тiльки на мить розпогодила стурбоване обличчя жiнки.

– Що ти тут робиш? Нiколи бiльше не пiду в парк з тобою!

Тодi мала випурхнула гороб’ям i сховала голiвку мамi в подолок.

– Не сердься, ми з дядьком…

Я обтрушував пiсок зi штанiв i винувато розводив руками.

– Пробачте, не встояв перед вашою донечкою.

Мама розсмiялася дзвiнким дiвочим смiхом.

– Вона в мене така! – сказала з гордiстю. – Ну, пробачте, нам пора додому.

Я вклонився.

Любка пiдбiгла до мене.

– Дядю, а ти не пiдеш з нами?

– Любо, як тобi не соромно! – насварила мати. – Іди сюди.

– Але ж мамо, – серйозно розвела мала руками, – дядько казав, що забере мене з собою.

Мати пiдiйшла i рвучко взяла дочку за руку. Ревниво, з болем i образою глянула на мене: «Не смiйте, не смiйте, в мене й так немало горя». Мабуть, саме через це я взяв малу за другу ручку й сказав:

– Я ж iду з тобою, певно, що так.

Ми йшли мовчки, тiльки Любка щебетала за всiх.

– Два такi великi черв’ячки, як твiй, мамо, мiзинний пальчик, були там. Їх горобцi з’iдять, правда? Я хотiла сiсти на лавочку, а один хлопчик мене зiгнав, каже – тато прийде. Такий хитрий! А тодi я побiгла, побiгла! Мамо, а з пластилiну можна й хлiбики лiпити чи тiльки ляльки? А дзига зiпсувалась, нам дядько направить, правда? А ти казала, мамо, що великi не плачуть, а дядько плакав…

Мати глянула на мене.

– Це неправда, – кинув я знiяковiло.

– Любка ще не вмiе говорити неправди.

– Нi, це просто iй привидiлось. Грiло сонце… пiт…

– Так, погода сьогоднi як улiтку, – сказала вона з ноткою приязнi в голосi.

Можливо, думка про мою слабiсть розбудила в нiй прихильнiсть до мене – люди люблять бути в горi не самотнiми, – жiнка почала розмовляти, розпитувати, де живу, чим займаюсь. Я вiдповiдав скупо. Час вiд часу поглядав на ii вигнутi щоки, на чорнi брови, що густо збiглись на перенiссi, та стурбованi навiть при усмiшцi очi. Життя вже встигло накласти на неi свою печать, з очей свiтився нелегко здобутий досвiд, i при тому всьому була дуже молодою i вродливою.

Мене цiкавило тiльки одне питання, чому мала запропонувала взяти й маму до себе. Дiти нiчого даром не говорять.

– Хто ваш чоловiк?

Вона знiяковiла, по обличчю пробiгла тiнь обурення, повнi образливих слiз очi виклично глянули на мене. Я каявся i готовий був вирвати собi язик за таке питання, але було пiзно. Може, вона розведена, покритка, у кращому випадку, вдова, але яке це мае значення? Мое питання було нетактовне, грубе. Я чекав, що вона мене присоромить, проте почув спокiйне:

– Мiй чоловiк працюе з вами… в редакцii…

Це мене ще бiльше здивувало. Чому ж тодi вона так збентежилась?

– Як його прiзвище?

– Андрiйчук, Петро.

Тепер менi все стало ясно. Петро – мiй колега по роботi… Пригадалися розмови, суперечки, його висловлювання про жiнок. На думку спливли Петровi слова в задушевнiй зi мною розмовi: «Нема гiрше, колего, коли з дружиною не знаходиш спiльноi мови. Це страшно. Женись i ти нарештi, але шукай собi жiнку за освiтою».

То була розмова про людину, яка йшла тепер поруч зi мною. Тодi я щось заперечував товаришевi. Тепер пильно дивився на неi.

– Ми вже прийшли, – сказала жiнка бiля пiд’iзду на вулицi Шопена. – Прощавайте.

– Всього найкращого.

Але Любка тягла мене за руку.

– Ходи до нас. Будемо хлiбчики лiпити з пластилiну.

– Іншим разом, Любочко.

– Коли – iншим? Ну, коли?

– Завтра, добре?

– Завтра, завтра! Мамо, дядько завтра прийде!

Нашi з матiр’ю погляди зустрiлись довше, нiж звичайно.

– Не приходьте, – прошепотiла вона тихо, щоб Любка не почула.

Я мовчки погодився.

Минали днi й тижнi, а зустрiч та не виходила в мене з пам’ятi. Сама згадка про неi робила мое життя цiкавим. Дорогi моi суддi, мене почало нудити вiд згадок про нашi дискусii. Чи ми з вами хоч раз перехилялись через бокали, щоб заглянути в життя людей?

А чужа тiнь, не питаючи дозволу, йшла за мною. Це проявлялось по-рiзному: iнодi сердив мене нетверезий вигляд мого колеги, iншим разом я кипiв вiд його цинiчних висловiв, часом на вулицi ввижалась менi маленька Любка, i я мимоволi шукав тодi ii матерi.

Одного дня без нiякоi причини я пiшов на роботу по вулицi Шопена. Начебто байдуже глянув на знайомий номер, нiби й швидко пройшов вуличкою, i все-таки був розчарований, що не побачив нiкого.

Вiдтодi я вже не ходив iншою вулицею. Це справляло менi дивну радiсть. Краще працювалося, нiби я вже не був самотнiм. І сам не знав, кого бiльше хотiлось менi бачити: доню чи маму. Любка була для мене символом сiмейного щастя, мати ii…

Зовсiм несподiвано я зустрiвся з ними знову.

На другому поверсi у вiкнi, притулившись чолом до замерзлоi шибки, сидiла моя маленька знайома. Я глянув угору, помахав рукою, вона мене впiзнала. Застукала кулачком у шибу.

– Дядьку, дядьку, ходи до нас!

Я завагався.

– Дядьку, я сама. Ходи, бо менi скучно. Я вiдчиню дверi.

Тодi я пiшов.

Вона сидiла в мене на колiнах i щебетала:

– Мама пiшла по дрова на базар. Кожний день так ходить, бо газу ще не провели, а тато тiльки вночi приходить. Я маю багато пластилiну. Вiн уже засох, бо я не вмiю лiпити. На, розiмни i злiпи менi ляльку.

Я м’яв пластилiн, а вона не вгавала:

– Я тепер завжди сама вдома. Тато часто зовсiм не приходить, а мами вдень немае. Але менi нудно лише тодi, коли киця засинае. В тебе нема кицi, а в мене е… А вона так багато спить. Мама спить дуже мало, бо пiзно лягае, а рано встае… Менi вже шiсть рокiв, дядьку. Я скоро пiду до школи. Буду добре вчитися, щоб нiхто не називав мене дурною.

– А хто кого так називае?

– Вчора тато кричав на маму, що вона нiчого не розумiе. Кинув у неi книжкою. А мама сьогоднi дала менi, бо сама не мае часу читати. Тiльки книжка нецiкава, без малюнкiв.

Розмову перервав скрип дверей. Увiйшла мати. В куток поклала оберемок дров. Я пiдiйшов, подав руку. Збентеження, легке дрижання руки i тiнь страху в глибоких очах зрадили ii на один лише мент. Але зараз же вона спитала спокiйно i навiть холодно:

– Ви до чоловiка?

– Нi, мене запросила Любка.

Мовчала. Я пiдвiвся.

– Пробачте, не подумав, що вам буде прикро.

Вона спалахнула, сльози мало не бризнули з ii очей, але все це тривало тiльки мить.

– О нi, менi приемно, – прошепотiла жiнка, не пiдводячи очей.

– Можна менi буде ще зайти до Любки?

– Краще – нi…

– До побачення.

Менi нiхто не сказав й слова на прощання, нiхто не провiв до дверей. Та коли я був уже внизу, за мною, мов вихор, помчалась Любка, вона повисла в мене на шиi, мiцно притискаючись до грудей, спрагла батьковоi любовi.

Я цiлував ii личко. В коридорi ридала мати. Вона вже не в силi була володiти собою.

Я перший раз у життi повертався багатим. Я втiкав, не обнявши навiть матерi, боявся, що наберу надто багато щастя i розгублю його по дорозi.

І аж дома зрозумiв, що воно, те мое щастя, подароване поцiлунком дитини i сльозами матерi, вросло коренем на чужiй нивi, i нiхто нiколи не збере його плоду.

Я не мiг заходити в iх дiм, але не мiг i без них. Менi потрiбнi були вони, iм був потрiбний я.

Не смiючи заходити до хати, я ждав на вулицi, заглядав у вiкна, годинами, мов безумний, стояв на розi, щоб побачити ii.

Врештi я ii побачив. Сьогоднi ввечерi вона сама вийшла на вулицю й покликала мене в коридор.

– Так не можна далi, – говорила. – Я бачу… Не приходьте, не приходьте бiльше, бо це нестерпно. Це нестерпно!

Вона безсило горнулася до мене, мовчки благала не кохати ii, мовчки просила прощення за свое кохання.

Я спитав:

– Як ви будете жити?

– Тепер менi буде легше… – І не боронилася вiд моiх поцiлункiв.

Просила, щоб я вже йшов.

– Тiльки з вами.

– О, це безглуздя…

Так, це говорило безглуздя. Не можна такий злочин робити крадькома. Треба всiм оголосити, хай судять. Вголос.

І я повертаюсь. Повертаюсь один, але з коханням, горем, мукою – вiдплатою за крадене щастя. Вертаюся, залишивши частину свого «я» дорогим людям на чужому полi.

«Ти – злодiй!» – чую нiмий вирок людей i власноi совiстi. Так, я злодiй. Але, може, у ваших серцях, суддi моi, знайдеться хоч на макове зерно виправдання для мене?

Кожний з нас мае право на щастя. Хiба винен я, що воно всмiхнулося менi з чужоi хати, що спiймати його важко, як ртуть, розсипану по землi, як сонячний зайчик, кинений свiтанком на стiну?



1957




Порвана фотокартка


Вислухай мене спокiйно, прошу тебе. Ти ревнуеш мене до всього, навiть до нереального. Мало того, що я не маю права заговорити неофiцiйним тоном iз знайомою жiнкою, менi не можуть подобатися навiть артистки кiно… З мого альбому позникали майже всi фотографii колишнiх моiх знайомих дiвчат, тих, що вже давно мають власнi сiм’i й люблять своiх чоловiкiв, може, iншою, нiж ти, любов’ю, тих, що залишили в моiй пам’ятi теплий спогад юностi. Дивися, у мене сивина на скронях, у нас двое малих дiвчаток, яким ми передали свою власну молодiсть, у мене стiльки клопотiв i працi, i навiть до працi ти мене ревнуеш. А сьогоднi ти порвала, так, по-варварськи порвала фотокартку Лiди. Чим вона провинилася перед тобою? Що любила колись мене, що я ii кохав?

Тепер ти складаеш шматочки староi фотографii, плачеш, просиш вибачення, хочеш склеiти iх…

Їх можна ще склеiти й перефотографувати, але не злiпиш уже того, що порвалося тут, у самому серцi. Адже i в тебе були своi святощi. Можливо, це й не було перше кохання. Хiба конче кохання? Може, то був один весняний день, у який ти всiм серцем вiдчула красу i силу сонця, коли тобi хотiлось упасти на землю й цiлувати ще не висохлi росинки весняноi ночi, коли ти вперше вiдчула себе людиною? Може, це був ранковий богатирський iнiй у вишневому саду, може, зустрiч Нового року, единий новорiчний карнавал, який запам’ятався на все життя?

Це було, це мусило бути й у тебе. Ти забрала його з собою як дорогоцiнний скарб на довгу життеву дорогу.

Воно допомагае тобi жити. Тим самим незгаслим у попелi буднiв вогником грiеш ти свою сiм’ю, виховуеш дiтей, вiтаеш мене, коли я приходжу стомлений з роботи. Я радий, що е вiн у тебе, i завжди намагаюсь пiдтримати його горiння. Я знаю, що у важкi хвилини вiн допоможе тобi боротись, вiн – вiдчуття прожитого повно, всiма силами й здiбностями твого «я», пережитого, перестражданого, неповторного дня у твоему життi. А ти порвала його на шматочки.

Ти даремно просиш мене, щоб я не сердився. Я зовсiм не гнiваюсь, менi тiльки боляче. Навiть не боляче, а якось порожньо в серцi. Так, немов те почуття найбiльш нiжноi любовi до давно забутоi людини, кохання, яке я живцем перенiс у наш сiмейний куток, яким я цiлую на сон наших дiтей i твоi спрацьованi руки, немов те довiр’я, яке мене живить у розлуцi з тобою, немов ту увагу, що приносить тобi дешевий, але щирий подарунок на день народження – все те розiрвала ти сьогоднi на шматочки.

Не плач, я вже бiльше не буду докоряти. Розкажу ще тобi одну маленьку пригоду, яку почув зовсiм недавно вiд матерi. Так, так, вiд цiеi самоi старенькоi жiнки, яка й нинi плаче при згадцi про давно померлого чоловiка. В ii кiмнатi висить невеликий портрет вродливоi жiнки. Це кохана мого батька.

Важко переживши нероздiлене кохання, батько покинув тi мiсця, де кожен предмет нагадував ii, осiв у глухому гiрському селi, почав там учителювати й одружився. Взяв з собою тiльки ii фотографiю.

Одного дня мати застала батька, схиленого за столом. Вiн так заглибився в думки, що не почув, коли вона зайшла. Пiдiйшовши крадькома, щоб зненацька затулити очi й по-дитячому спитати: «А хто це?», вона враз побачила портрет вродливоi жiнки i сльози… сльози на обличчi мужчини.

Батько знiяковiв, зiм’яв у руцi фото, механiчно заховав у кишеню й поскаржився на головний бiль. Але тут же побачив, як наiвно звучить ця його неправда. Розказав усе дружинi й вiддав iй у руки своi святощi.

Мати мовчала весь вечiр. На другий день, повернувшись з роботи, батько побачив над своiм столиком ту фотокартку. Це було над його сподiвання. Вiн зiрвав ii зi стiни й хотiв кинути у пiч, але мати схопила його за руку.

– Вона згорить, а чи вигорить у серцi?

– А як же iнакше?

– Хай висить. Колись сам знiмеш…

Батько зняв фотографiю через багато рокiв. Зняв, нiби ненароком, перед побiлкою, i не вiшав бiльше.

А пiсля смертi батька мати дiстала з батьковоi касетки пожовклий вiд часу портрет незнайомоi дiвчини, вiчно молодоi й красивоi суперницi, витерла чистенько й повiсила на стiнi. Як пам’ять про початок повного сiмейного щастя, довiр’я, взаемного розумiння…

Ти ще нiколи так не розмовляв зi мною… Чому ти завжди мовчав i мовчанням роз’ятрював ревнощi? Пробач менi… Нi, навiть прощення не хочеться зараз у тебе просити… Може, якраз щасливою була та хвилина, коли я порвала цю фотокартку на маленькi шматочки?

1958




Прут несе кригу


Онуфрiй Горда ще мае силу. Крига трiскае, скрегоче, б’е в переднiй край порома, а вiн один жердиною штовхае проти хвилi. Жiнки з запертим вiддихом притискають клунки до грудей, мовчать вiд жаху на кинутому, мов трiсочка, поромi серед розбурханих весняних вод.

Прут несе кригу.

Великими брилами черкае береги, рве камiнь, гримить пiд днищем порома.

Горда впевнено кидае, немов геть вiд себе кидае довгу жердину, вгризаеться закованим кiнцем у дно i сам повисае на нiй. Здаеться, зламаеться вона або викине поромника за борт. Мiцнi руки напружуються, як тятива, жили на шиi синiють вiд натуги, дрюк випрямляеться.

Горда сам.

Берег ще далеко. Пором нiби стоiть на мiсцi або летить разом iз запiненою кашею вниз. Маленький хлопчик iз застиглими на очах сльозами, вчепившись мамi за подолок, дивиться на Горду. Той посмiхаеться малому: не бiйся, сину, будь спокiйний. Горда вiдповiдае за тебе. Горда вiдповiдае за людей. Жили перервуться, дрюк зламаеться – зубами затримае, а доб’еться до берега. Бо це його люди. Його рiка, його земля.

Тридцять рокiв не бачив ii. Пiвжиття розтратив на чужинi нi за простибi, щастя шукав. Тридцять рокiв… А пам’ятае, як востанне капнула його сльозина на скований льодом крутоберегий Прут, та й чи не вiд гарячоi, гiркоi i пекучоi рушила тодi на ньому крига.

…Портовий вантажник, пуща бразильська, бойнi Чикаго, чужа мова, непривiтний край i туга, туга, що грудкою кровi запеклась у зболеному серцi й не переставала пекти вогнем. Здавалось часом: якби повернувся, упав би грудьми на рiдну землю i цiлував би кожний ii клаптик, кожну порошину, всiх людей обняв би, плакав би та й наказував, щоб нiколи не покидали рiдного краю.

А роки йшли. Шумiли веснянi каламутнi, текли задуманi осiннi води – тiк десь там рiдний Прут, а Горда весь час пам’ятав, так виразно пам’ятав весняну кригу, розтоплену його сльозою… Нiби ще вчора спокiйний i покiрливий, Прут двигтiв пiд полозами саней i кiнськими копитами, скрипiв пiд ногами пiшоходiв, ще вчора мовчав, нiмий, безмовний. І ось капнула сльоза – не перша й не остання гiрка людська сльоза – трiснула холодна брила, i нiщо вже не зупинить нестримний бiг рiки.

І не була це вже рiка в пам’ятi Горди, це був його народ, мiцний, могутнiй, а вiн, як осколок, виснажений тугою, зiгнутий нуждою, хворий i безпомiчний.

І часто плакав увi снi, бо вдень не було слiз.

Було лiто, коли повернувся. Це було свято всiеi землi, коли вiн ступав по зарiнку до Пруту. Зiгнувся, вмочив руки у воду, напився, щоб повiрити, що вiн уже тут.

А потiм сам переплив на другий берег. Тремтячими руками взяв жердину, як колись, погнав пором по тихiй водi й вiдчув, що молодеча сила хвилями наливаеться в його руки, серце. Нi, вiн ще поживе, даремно думав, що повертаеться, аби лише померти на рiднiй землi. Го-о, вiн ще пригадае людям колишнього поромника Горду – молодого парубка, дарма, що сивина побила волосся, а складки зморщок зiбгали обличчя.

…Гнеться, скрипить жердина, хреститься з жаху бабуся, спокiйно дивиться Горда iз застиглою суворою усмiшкою на обличчi.

Мине ще багато рокiв, а Горда буде молодим. Як його край – топтаний, рiзаний, битий канчуками, вкритий шибеницями i – безсмертний. Чому ж би то Горда мав старiтися i випускати стерно з рук?

Вiн буде завжди молодим. Гляне задумано на синюватi гори вдалинi, гляне на повноколосi простори за Прутом, попестить iх вистражданою своею любов’ю, бадьоре слово пошле спiтнiлим хлiборобам, погладить по волоссячку малу дитину, бiль старий переломить усмiшка на обличчi, й до червоного сонця над обрiем блисне скупа й безболiсна щира, тепла сльоза.

Пройдуть роки, а вiн стоятиме на сторожi рiдних полiв, дивитись буде на чисте небо, чи не буриться де гроза на обрii, чи не заскиглить де перед бурею, черкаючи крилом чисту воду, бiлокрила чайка…



1958




Не рубайте ясенiв

(1961)





Не рубайте ясенiв


Сам не знаю, як це сталося, що я не встиг порахувати своiх рокiв, зморщок на своему обличчi, карбiв у серцi. Про все це нагадали менi сьогоднi два стрункi ясени, що густим гiллям заступили потрухлий готичний будиночок на передмiстi.

Зупинивсь я перед ними, з широкоi дороги йдучи, зупинився на стежцi своеi юностi i не дiйшов до краю. Далеко-далеко втекла вона та й загубилася у травах, квiтах, у спогадах весняних.

Коли це було? Вчора? Здаеться, вчора тiльки ясени з молоденьких прутикiв деревами стали.


* * *

…Дiялося це в останнiй рiк вiйни. У колись зеленому, тепер зiяючому згарищами нi великому мiстi над Прутом пробуджувалось нове життя. Воно зводилося у спустошених кварталах, на запущених вулицях, йшло в парi з сирiтством, злиднями i безпритульнiстю, стукотiло на вiдбудовних роботах, дихало димом ожилих фабрик, теплилось у стiнах розвалених шкiл, у дитбудинках i йшло нестримно вперед.

…Лiворуч дороги, що скрадалася по закамарках передмiстя, а потiм губилася на зарiнках Пруту, навпроти старого готичного будинку з невеликою верандою бур’янилася толока. Тут щовечора сходилось товариство вуличних хлопцiв. Серед пiдлiткiв особливо вирiзнялися четверо нерозлучних: п’ятнадцятирiчнi брати-близнюки Петро й Мирон та двое приятелiв – Іван i Грицько. Петро й Мирон – круглi сироти (iхнiх батькiв гiтлерiвцi схопили пiд час окупацii i вивезли до Нiмеччини) – жили в старшоi сестри – вдови. Іван, якому йшов уже сiмнадцятий рiк, тулився з матiр’ю в уцiлiлiй комiрцi зруйнованого снарядами будинку, батько його воював на фронтi. Небагато старший за Івана Грицько був головою сiм’i. Вiдтодi як батька на iхнiх очах розстрiляли фашисти, мати лежала розбита паралiчем. Хлопець мав турбуватися про неi i про маленького братика.

Грицько командував хлопцями. Не тому, що був старший i сильнiший; вiн мав перед товаришами особливу заслугу. Пiсля смертi батька Грицько готував фашистам криваву помсту. Цiлий рiк збирав тол i сам змайстрував мiну. Коли гiтлерiвцi вiдступали, вiн разом з хлопцями пiдклав ii пiд центральну арку мосту на Прутi. Сховавшись далеко в кущах, хлопцi кипiли з радостi, дивлячись на ошалiлих вiд жаху фашистiв, коли мiст злетiв у повiтря.

За це Грицька визнали ватажком.

Зразу пiсля визволення хлопцi щодня ходили на кладовище, де в цей час вiдкопували трупи розстрiляних. З тоi пори хлопцi перестали смiятися. Потiм заробляли грошi на вiдбудовних роботах. Восени вiдкрилася школа в будинку напiврозваленоi гiмназii. Навчання йшло з перебоями: не вистачало пiдручникiв i зошитiв. Тому час до обiду хлопцi сяк-так вiдбували в школi, а тодi – знову на вулицi. Збирали на руiнах паливо, курили солдатську махорку i ворогували з дiвчатами. Це вiдтодi, як отi двое дiвчиська з вулицi Сенкевича, що вичепуренi ходять до десятого класу, обiзвали хлопцiв шибайголовами. За це iм дiсталось! Дiвчиська мало не подурiли разом зi своiм череватим татунцем вiд iхнiх «серенад». А взагалi хто такi дiвчата? Чоловiки воюють, хлопцi допомагають матерям, а вони тiльки варять готове, зашивають старе ганчiр’я та ще й одвертаються вiд них на вулицi або втiкають. Отже, вiтатись з дiвчатами було суворо заборонено, а щось подiбне до закоханостi вважалося в товариствi ганьбою. Та й не дивина. Тодi ще нiхто з них не думав про модний одяг, нiхто не трудився над зачiскою i не голив густого моху, що iжачився на щоках. Не було мiж ними i звичаю дружити з дiвчатами. Бо хто думав про такi справи, коли батьки й брати воювали на фронтах?

Мiцна була хлоп’яча дружба, спаяна лихолiттям. Мiцно прив’язала вона хлопцiв до вулицi, а та тримала iх у своiх обiймах i не хотiла вiдпускати.

Та неждано-негадано ця дружба розкололась.



У готичному будинку, що вузькими вiкнами дивився на зарослу толоку i хлоп’ячi зборища, жила якась дiвчина. Вона не зачiпала хлопцiв, тiльки завжди тужливим поглядом супроводжувала iхню галасливу компанiю, коли вони залишали толоку.

Здавалося, всiм було байдуже до неi. Та непомiтно i невiдомо навiть, як ця iстота з чорненькою кучерявою голiвкою i великими очима почала займати все бiльше й бiльше мiсця в життi товариства. Чи це тому, що не вчилась разом з хлопцями в однiй школi, чи, може, тому, що замiсть погорди, якою частували iх iншi дiвчата, вона посилала iм завжди услiд тужливий погляд?

Досить того, що Петро й Мирон задивлялись iнодi на малу засклену зеленими шибками веранду, а Іван, найзавзятiший противник дiвчат, почав якось дивно поводитися. Коли вона сидiла у вiкнi, вiн непомiтно вiдставав од гурту i йшов останнiм, сердитий на товаришiв за iхню розв’язнiсть. Думав хлопець, що нiхто не помiчае. Та й справдi Петро й Мирон самi не знали, чому вони дивляться на вiкно. Не бачили вони нiякоi пiдозрiлоi змiни в Івановiй поведiнцi, хiба лише те, що мiж старшими почались незрозумiлi незгоди.

Не вдалося Івановi приховати своi неяснi почуття вiд Грицькового проникливого ока.

Але Грицько, який перший пiдняв би «бабiя» на глум, тепер чомусь мовчав, над чимось думав, був неговiркий. Хлопцi вiд людей знали, що Грицько цiеi провесни врятував з охопленоi пожежею хати дитину. Але про це вiн уперто не хотiв нiчого говорити.

– Не ваша справа, – вiдпекувався.

Грицькова таемничiсть боляче ображала Івана. Що вiн таiть i чому? Чому всiх цiкавить (Іван добре бачить!) ця дiвчина, тiльки Грицько такий самовпевнено байдужий? Не смiв про це питати та й не мiг. Якось хлопцi пiдняли галас на толоцi, почали лаятись. Грицько раптом насторожився, нiби хотiв гукнути на них, щоб замовкли, а тодi й справдi гаркнув:

– Цитьте!..

Івана як би хто шпилькою вколов:

– А це чому? Кого соромишся? – кинув.

– Себе соромся, бовдуре!

– Цiкаво, вiдколи ти став таким святим?

– Вiд завтра! Але краще, якби ти не допитувався, Іване.

Стояли один проти одного. Іван – нiжний на обличчi, як дiвчина, кругловидий, синьоокий; Грицько – незграбний, насуплений, з вiчно злими очима. Отак дивились один на одного насторожено, а очi кожного питали: «У чому смiеш мене запiдозрювати?»

Це непорозумiння закiнчилося миром. Власне, тому, що воно тiльки для Петра й Мирона мало вигляд непорозумiння. Грицько й Іван порозумiлися: не зачiпати бiльш цiеi теми, а поглядати на веранду готичного будинку i на чорняву голiвку з великими очима було накладено неголосну заборону. Хiба немае iнших справ тепер?

А подii вiдбувалися справдi незвичайнi.

Була остання военна весна. Усi вже знали: незабаром велике-велике свято перемоги. Хто його не чекав? Хто не хотiв, щоб до дня перемоги зникли з центру мiста чорнi руiни?

Працювали всi: вiд старого до малого. Грицько очолював бригаду хлопцiв першоi школи на розчистцi самого центру мiста. Поруч працювали учнi ремiсничого училища.

Дехто з громадян поблажливо посмiхався, коли юрба юнакiв та дiвчат зупинилась перед велетенськими купами цегли й камiння.

– Машин тут треба, не дiтей, – казали.

Але молодь думала iнакше.

Потомленi, чорнi вiд пилу, iли пiсний снiданок. Окремо хлопцi, окремо дiвчата. Неподалiк вiдпочивали ремiсничники. Тi сидiли разом.

– Ти подивись, – шепнув Мирон до Івана, – фезеушники геть побачилися.

Іван зиркнув спiдлоба на Грицька. Але той думав про щось i нiби не чув розмови.

– А цiкаво, що побудують на розчищеному мiсцi? – спитав не стiльки хлопцiв, скiльки самого себе.

Питання викликало зацiкавлення. А й справдi, що?

– Тут буде клуб для молодi, – висловив Петро свою найзаповiтнiшу мрiю. Вiн завжди марив дзеркальними залами, кiмнатами, повними книг.

Мирон заперечив. Клуб для молодi – це добра рiч, але працюе тут не тiльки молодь, чому ж iй такi привiлеi?

– Клуб для всiх, – сказав.

– Могла б тут бути i школа з великим кабiнетом механiки. Щоб на технiка зразу вивчитись, – включився у розмову Іван.

– Школа буде там, де й тепер, – категорично заявив Грицько. – Я тут посадив би дерева, щоб парк був.

А далi мрiяв:

– У парку самi каштани i ясени. На клумбах – пiвонii, васильки (а сам думав, що такi, як на могилi батька. Тi – самi засiялися). Посерединi дорiжка, а по боках скульптури героiв.

– Яких?

– А то що, мало е героiв? Один, наприклад, обома руками душить фашиста, – Грицько розчепiрюе пальцi, очi горять ненавистю – це вiн сам зараз душить. – Другий закрiплюе прапор на магiстратi…

– Інший пораненого бiйця рятуе, – захоплюеться Іван.

– Або пiдривае танк зв’язкою гранат, – додають разом брати-близнюки.

– І такий, що дитину врятовуе вiд смертi, – почувся збоку дiвчачий голос.

Всi озирнулися. Невисока, струнка чорноволоса дiвчина, що сказала цi слова, пильне дивилася на Грицька, наче хотiла в його темних злих очах побачити вогник доброти, а на похмурому вилицюватому обличчi – усмiшку.

Грицько схопився. Нiчим не виправдане збентеження змiшалося з несподiваною радiстю – та лише на мить. Одразу це змiшане почуття погасло. Погляд його ковзнув по зачарованому виду Івана, що стояв безглуздо усмiхнений, i зупинився на ясних очах дiвчини.

– Тебе хто сюди просив?

Опустила голову, знiяковiла.

– Нiхто… сама…

А хлопцi пiдняли регiт. Грицька чiпляеться напасть на чистiй дорозi! Грицько буде командувати бригадою у спiдничках!

Дiвчина втекла до свого гурту, а Грицько, червоний вiд сорому й лютi, крикнув:

– Та замовкнiть, ви!



Цього вечора Іван не витримав. Хробак ревнощiв уперше вiдчутно завертiвся в його грудях. Грицько знае цю дiвчину!

Розмову розпочав дипломатично.

– Ти не знаеш часом, Грицьку, що це за синиця у вiкнi? – кивнув головою в бiк веранди.

Грицько змiряв поглядом Івана з голови до нiг. Але мусив вiдповiсти. Посваритися з Іваном – значить, розбити товариство.

– Черниця, заплiснiла небога тiтки Фрузi, що працюе в дитбудинку, – процiдив недбало, пiдкреслюючи свою цiлковиту байдужiсть до чорнявоi голiвки. – У ремiсничому вчиться.

Іван так i пiдскочив. Так ось що! Виходить, вiн давно з нею знайомий i все це приховуе вiд товаришiв.

Грицько вiдчув, що проговорився i, намагаючись одвести вiд себе всяку пiдозру, тут же зрадив себе зовсiм:

– Ти тiльки дурного не подумай. Я, хло’, щодо того – залiзо.

Іван удавано засмiявся.

– Ти, може, й iм’я ii знаеш, Грицуню?

– Знаю, ну й що? Маруська!

– О-о, ти навiть пестливо ii називаеш! Хлопцi! – звернувся Іван до товаришiв, що насторожено прислухались до розмови старших. – Чули?

Хлопцi мовчали, здивованi. Нiхто не допускав, щоб Грицько закохався. А вiн, грiзний, пiдiйшов до Івана.

– Менi б хотiлося заiхати тобi… – прошипiв, тамуючи лють. – Тобi що, доказу треба?

– А хоч би й так! – задирався Іван, не уявляючи собi, як Грицько може довести свою байдужiсть до дiвчини.

– Хлопаки! – скомандував Грицько. – Серенаду спiваемо Марусi! – А в самого був такий вигляд, нiби рiдну матiр хотiв ударити.

Іван зблiд. Вiн не хотiв цього. Чим заслужила Маруся на «котячий концерт» пiд вiкнами, такоi ганьби?

Хлопцi не смiли противитись, хоч наказ у даному випадку був явно безглуздий. Слухнянi i знiченi зупинилися бiля живоплоту перед верандою i вже почали пристукувати залiзякою об кусок бляхи.

– Замовкнiть! – вигукнув Іван, побачивши, як Маруся вiдсахнулася од вiкна. – Не смiйте, нахаби!

«Серенада» урвалася. Здивованi й злi хлопцi витрiщилися на Івана. Ось що ти за птиця!

Грицько ступив наперед, скреготнув зубами.

– Бовдур! Бабiй! Гайда, братва, за мною!

Іван залишився бiля живоплоту сам у вечiрнiх сутiнках. Свист i крик товаришiв давно затихли, а вiн усе ще стояв i не мiг зiбрати думок докупи. Уперше в життi замислився, як далi жити – самому, без друзiв.

Хтось доторкнувся до його плеча. В головi майнула думка: «Грицько». Іван здригнувся i вже пiдняв руку, щоб дати ляпаса навiдмаш, але дотик був боязкий i нiжний, тепла долоня тремтiла на його плечi.

Вiн зрозумiв i несмiливо обернувся. Вечiр враз прояснився, наче на небо виплив повний мiсяць. Зорi заморгали, посмiхнулись i впали золотим дощем на землю. Перед ним стояла Маруся.

– Це через мене ти… – прошепотiла вона.

Іван мовчав.

– Але ми пiдемо вдвох до них. Не бiйся, ти не залишишся без друзiв. – Наблизилась до нього й одним подихом вимовила: – Дякую.

Іван стиснув iй руки. Хотiлося сказати, що вiн не хоче бiльше йти до товаришiв, що йому зовсiм добре з нею.

Маруся мовби вiдгадала його думки i звiльнила долонi.

– Чому Грицько хотiв це зробити? – спитала.

Холодок вихором обкрутився довкола серця. Іван зiтхнув. Грицько ii цiкавить. Вона давно знайома з Грицьком, а оце, напевно, посварилися. Отже, вiн буде всього-на-всього посередником мiж ними.

– Що хотiв зробити? – перепитав, щоб виграти час i впорядкувати своi думки.

– Чому вiн такий недобрий? – повторила запитання Маруся.

Хто недобрий? Грицько недобрий? Та хiба ти знаеш, який Грицько? Вiн мiст пiдiрвав, дитину врятував. Так, але це останне було першим кроком до вiдчуження… Іван проковтнув слова, що мали вирватися на захист Грицька.

– Грицько добрий, – промовив скупо. – Це вiн пiсля смертi батька став такий сердитий. А за сьогоднiшне я винен, – признався щиро. – Вiн не хотiв.

І одразу ж в Івана розвiялася нехiть до розмови. Вiн незграбно взяв Марусю за руку i почав палко розповiдати про товаришiв. Хай не думае, що вони справдi якiсь шибайголови… Це iх так назвали панянки з сусiдньоi вулицi, якi не знають навiть, звiдки хлiб береться. А взагалi дiвчат вони таки не святкують. Хлопець, що водиться з дiвчатами, – та чи ж вiн здiбний на героiчнi вчинки? Де там!

Іван забув, що сам iде з дiвчиною. Маруся нагадала йому про це.

– А дiвчата хiба не воюють на фронтах? – заперечила. – Ти цього не чув?

Не дала йому вiдповiсти. Ось вона – дiвчина, а скiльки зазнала горя! Хоч тiтка Фрузя iй за рiдну матiр, все ж вона сирота. Брат в армii ще з сорокового року, одна залишилася з цiлоi родини. Сто кiлометрiв пiшки йшла до цього мiста. Стомлена i голодна впала на дорозi, i якби не солдати… А тепер вона тiтцi допомагае i вчиться. Хоче все життя вчитися. І любить веселе товариство. Пристала б до них, тiльки…

– Та ти не дивись, що Грицько такий, ну… – гаряче заговорив Іван. – У Грицька добре серце. Я ж кажу тобi, що вiн цiеi весни врятував дитину вiд смертi, як ото солдати тебе. Про це всi знають, хоч вiн i таiть…

Іван помiтив, як прояснилися очi в дiвчини i вона мрiйно посмiхнулася.

– Ти чого?

– Так собi…

Знову холодок обкрутився вихором довкола серця, й Іван зiтхнув. Для Грицька ця усмiшка, не для нього.

Але холодок розвiяла таки Маруся.

– Ти завтра вийдеш, як стемнiе? – почув вiн i не повiрив. Напевно, причулося. А поки опам’ятався, Марусi вже не було. Тiльки дверi грюкнули.

Іван стояв, мов заворожений, хвилину чи цiлий вiк, потiм, стримуючись, щоб не закричати вiд радостi, помчав стрiлою темною вулицею, збиваючи ногами камiння.


* * *

Тiтка Фрузя спитала в Марусi:

– Знайомилася з героем? – i лукаво поглянула на дiвчину.

– Ваш герой – чистий грубiян, – вiдмахнулась, – Вiн на всiх дивиться так страшно, як на ворогiв. Я з тим другим, Іваном, говорила, – промовила пiвголосом, як таемницю, а сама зашарiлась.

Тiтка похитала головою – рано, мовляв, ще з хлопцями зустрiчатися вечорами.

– Та ви, тiтко, не думайте… Вiн такий чудний. І за що тiльки того Грицька так хвалить?

– Видно, е за що.

Тiтка лежала в постелi i рiвно дихала – заснула, а Маруся поверталася з боку на бiк. Геть утiк сон.

«Хiба е за вiщо хвалити?»

…Якось ще ранньою весною до них прийшов у хату незнайомий хлопець з обдертою, замурзаною i посинiлою вiд холоду дитиною на руках.

– Де тiтка Фрузя? – спитав Марусi, поглянувши на неi.

– На роботi.

– Вiзьми оцю дитину i вiддай iй. Та тiльки гляди, вороно, станеться щось…

Потiм подивився на неi, наче дотепер не бачив, та так дивно, що iй стало аж моторошно.

– Ти звiдки тут вирiцькалася така чорна? – спитав по хвилi. – Як називаешся?

– Маруся… – Хотiла сказати, що ii зовсiм недавно так само принесли напiвживу, як вiн тепер оцю дiвчинку, але не наважилась. – У ремiсничому вчуся.

– Скажеш тiтцi, що Грицько принiс. Вона знае мене. Ну, не стiй, а помий дитину! – прикрикнув.

Пiсля цього при зустрiчi на вулицi вiн завжди дивився на неi тим самим дивним поглядом, як i перше, а вона бентежилася. Не могла i зараз не може нiяк його зрозумiти.

Повiки стуляються, полохливий сон пробiгае перед очима химерними силуетами. Це на руiнах метушаться люди, дiти. Потiм усе зникае. Вона йде заасфальтованою алеею зеленого парку.

– А подивись, – чуе Іванiв голос, – скульптура бiйця з дитиною на руках!

Вона зупиняеться, здивована.

– Іване, та це ж Грицько!

Але Івана вже немае бiля неi, тiльки Грицько посмiхаеться з постаменту, нiби вiн не камiнний.

– Я й не знала, що ти вмiеш смiятися, – шепоче Маруся i мiцно засинае.


* * *

Вранцi Іван пробудився з вiдчуттям безмежного щастя в серцi. Хотiлося побiгти на вулицю, до Марусi, стати перед верандою, покликати i спитати, як спала. Бо вчора була незвичайна зустрiч, то прийшло кохання. Вiн стиснув обома руками подушку. Є в нього таемниця, велика таемниця, яку берегтиме вiд усiх!

У школi Іван зустрiвся зi своiми друзями, йому стало гiрко i соромно. Чекав, що Грицько чвиркне крiзь зуби в його бiк i назве ще раз бабiем. Навiть хотiв цього. Іван тодi признався б Грицьковi у всьому, i вони, напевно, помирились би.

Та Грицько мимохiдь привiтався, наче боявся, що Іван загляне в його очi i побачить в них не злобу, а смуток.

Іншi хлопцi теж якось принишкли. Ходили мовчазнi. З болем у серцi зрозумiв Іван, що товариство розкололося, i за все брав вину на себе. Ладен був будь-що зробити для товаришiв, щоб поновити старi вiдносини з ними, але знав: йому доведеться доводити, що вiн не бабiй. Хiба можливо було зробити це зараз?

Іван i Маруся продовжували зустрiчатися. Тiльки хлопець не мiг збагнути, чи справдi вона ради нього виходить. Вибiжить з-за живоплоту й зникне. Якби не покликав, здаеться, не обiзвалася б. Несмiливо пiдходив до неi, i вони, не розмовляючи, йшли тодi навмання, поки густi верболози не змикались за ними, прийнявши iх у густi чепiрнатi обiйми. Обое вiдчували, що йдуть не самi. Хтось незримий третiй нiби завжди був помiж них.

Іван чекав на зустрiч увесь день. Цiлий день обмiрковував, що скаже Марусi. Скiльки смiливих планiв роiлося у нього в головi. То вiн уявляв, що вiзьме долонями ii смаглявi щiчки i гаряче прошепоче: «Люблю до смертi», то до болю стисне в обiймах ii, тендiтну й нiжну, питаючи: «Любиш чи жартуеш?» Але при зустрiчi вся його смiливiсть пропадала, як дим на вiтрi. Думати, мрiяти – справа одна. В думках можна стати велетнем, а насправдi ти звичайна людина.

Іван мовчав. Інодi звертав увагу подруги на чари мiсячноi ночi, але й це було зайвим. Бо хiба треба говорити про те, що набагато красивiше найпишнiших слiв?

Маруся докладно розповiдала за прожитий день, а далi також мовчала. Про друзiв не згадувала нi словом.

«Що нам заважае?» – питали себе мовчки i не давали вiдповiдi.

Минав час. Кожний день був сповнений хвилюючими подiями – Радянська армiя добивала ворога в його барлозi – Берлiнi. Іван затужив за товаришами. Хлопцi вже не збиралися на толоцi. В школi вiн з ними зустрiчався рiдко, бо вчилися в рiзних класах, а на роботу бiльше не посилали. Що вони робили, де гаяли час, Іван не знав. Тiльки з випадково почутоi розмови зрозумiв, що вони збираються вiдзначити перемогу великим залпом.

Одного травневого вечора Іван сказав Марусi те, що мучило його вже кiлька днiв.

– Твiй брат i мiй батько на фронтi. Чим ми вiдзначимо день перемоги?

Маруся вчула нотку докору в його словах. Вiн i сам ii вiдчув. Йому пекуче бракувало хлопцiв, з якими перетерпiв не одну важку хвилину в життi. От зараз вiн мiг би разом зi всiма готуватися до великого всенародного свята. Іван навiть уявив собi, як це виглядатиме. Увечерi хлопцi розкладуть на зарiнку чотири багаття i в кожне кинуть по жерстянцi толу. Хiба важко його тепер дiстати? Напевне, так! Полум’я знiметься вгору, мiльярди iскор полетять над рiкою, а потiм осядуть. Через хвилину голосне «урра-а!» потрясе вечiрню тишу. Як же вони з Марусею вiдзначать цю дату?

– В день перемоги, – сказала вона задумано, – посадимо два деревця, два ясени. Я вже iх пiдмiтила бiля моеi веранди.

Якби таке хтось iнший сказав, Іван глузував би з нього. Але це скромне бажання, висловлене Марусею, набрало глибокого змiсту. День перемоги – кiнець вiйнi, смертi, стражданням. Чи не краще саме в цей день дати початок молодому зеленому життю?

Іван схопив Марусю за плечi i хотiв стиснути в обiймах, але тут же обое побачили, що бiля Марусиного вiкна хтось стояв – на дорогу падала довга тiнь. Вони придивилися i впiзнали Грицька… Тiнь хитнулась i зникла.

Іван довго мовчав, а потiм спитав, глухо, поникло.

– Ви давно знайомi?

– Вiдколи вiн врятовану дитинку до нас принiс.

І вона до цього часу мовчала!

Зараз Маруся розповiла все геть чисто. Перед Іваном малювався Грицько в новому свiтлi. Сповнений роздумiв про свого близького товариша, про дружбу, Іван пiшов додому.

Маруся кликнула його навздогiн:

– Грицьк!.. Іване!

Засоромилася i подумала жалiючи: «Образився, не прийде бiльше».



Коли Грицько прийшов додому, мати вже спала. Вiн дбайливо прикрив ii ковдрою i нахилився над братиком, що теж уже засинав.

– Ти вечеряв сьогоднi, Славчику? – спитав, як нiколи, ласкаво.

Малий здивовано подивився на брата.

– Вечеряв… Але чому в тебе очi так сяють, Грицьку?

– Спи, спи, йойлику.[3 - Йойлик – плакса.]

Уже засинаючи, Грицько переконував самого себе: «До бiса менi тi всi любовнi справи… Я тiльки вибачитися, перепросити ii хотiв за ту «серенаду».



Наступний день розпочався незвичайно. По мiсту лунали пострiли: солдати випускали в повiтря черги з автоматiв – кiнець вiйнi. Цiлий день не стихав гомiн на вулицях. Люди обнiмалися, гомонiла дiтвора, з вiкон лунали спiви, веселий смiх – святкували перемогу.

Увесь день Іван не знаходив собi мiсця. Суперечливi думки не давали спокою. Смерком побачив товаришiв. Вони зiбралися на вулицi, про щось порадились i подалися до зарiнку.

Іван, забувши про всяку обережнiсть, прибiг до Марусиного живоплоту i покликав. Вона притьмом вiдчинила вiконце з веранди, виглянула i стрiлою вибiгла на дорогу.

– Знаеш що, Марусю, – заспiшив Іван. – Я вирiшив… Я думаю… ось що: пiдемо до хлопцiв, з ними будемо. А ясени посадимо всi разом.

– Невже?! Іванку! – скрикнула Маруся i закрила долонями почервонiлi щоки.

Іван також радiв разом з нею, але ii радiсть була бiльшою, iншою, i вiн до болю вiдчув, як якась невидима перепона лягла мiж ними раз назавжди, i нiхто з них не переступить ii нiколи.

На зарiнку палало багаття. Грицько сидiв посерединi, освiтлений полум’ям, по обидва боки – хлопцi, задуманi, серйознi. Тiльки тепер Іван помiтив, як вони всi змiнилися останнiм часом. Та змiнився i сам Іван. Ще здалека пильно вдивлявся в Грицькове обличчя: щось нове лягло разом з задумою на його чоло. Постiйна ненависть, врiзана в закрiй уст, занурена в глибоких темних очах, змiнилася на серйознiсть з легкою тугою. Все згадалося Івановi: мiст, сварка, розповiдь Марусi про Грицька, його постать бiля Марусиного вiкна, i змiшане почуття поваги й спiвчуття розтопило до решти кригу в Івановому серцi. Який був Грицько в цей вечiр!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/roman-ivanichuk/topolina-zametil-zibrannya-novel-ta-opovidan-1954-1975-rok/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Клунки.




2


Святий Ян йшов через лiс i молився.




3


Йойлик – плакса.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения